життям, так само, як це робив перший-ліпший наш воячок, переходячи на бік росіян чи сербів, аби не захищати спорохнявілу, ворожу йому імперію». Масарик і його учень Бенеш очолили антиавстрійське підпілля. А 17 грудня 1914 року Масарик, скориставшися своїм депутатським паспортом, виїхав до Італії.
Більшість чеських діячів, особливо правих, усі свої сподівання на незалежність покладали на братів-слов’ян з Росії і чекали швидких перемог російської зброї над австрійцями, вступу козаків до Праги і відновлення Чеського королівства на чолі з великим князем Ніколаєм Ніколаєвичем. Тим більше, що західні союзники на початку війни схилялися до думки, що Австро-Угорщину після перемоги треба все ж зберегти – хай і в «обрізаному вигляді». Масарик же ставився до Росії із мішаними почуттями. Він досконало володів російською мовою, багато разів бував у Росії, спілкувався з Левом Толстим і Максимом Горьким. За рік до війни німецькою мовою було опубліковано його велику книгу «Росія та Європа». (Ця монографія, до речі, була забороненою і в царській, і в радянській Росії, і вперше російські читачі змогли з нею ознайомитися лише 2000 року, коли в Санкт-Петербурзі вийшов її російський переклад). Віддаючи данину слов’янським симпатіям до Росії і наголошуючи на її величезному позитивному значенні як на противазі пангерманізму, Масарик, проте, цілком переконливо стверджує, що Росія не була, не є і навряд чи стане найближчим історичним часом частиною Європи. Масарик чудово бачив відсталість Росії («Росія є те, чим Європа була»), архаїчність та недемократичність її державного ладу і суспільного життя. Тому всі свої надії на звільнення власного народу, на допомогу і підтримку в створенні справді демократичної, сучасної, європейської держави чехів та словаків він пов’язував лише із західними союзниками – Британією, Францією та Сполученими Штатами.
Саме Масарикові вдалося переконати чи не всіх активістів чеської еміграції в Швейцарії та Франції, що вони мають не тулитися до тих, хто їх «приймає» – іти в обійми російських монархістів, а прямувати туди, де їх «ніхто не чекає» – боротися за визнання права на існування майбутньої чехословацької держави в Лондоні, Парижі та Вашингтоні. І Масарик та його послідовники чудово впоралися з цим надскладним завданням – ще до закінчення війни й Франція, й Британія визнали очолювану Масариком Чехословацьку Національну Раду як тимчасовий уряд Чехословацької держави, якої ще не було. Це був унікальний факт у історії світової дипломатії – юридичне визнання не після, а до фактичного виникнення держави. Величезне значення для цього мали три чинники: по-перше, агітаційно-роз’яснювальна діяльність чеських діячів, насамперед самого Масарика та Бенеша, у західних країнах. По-друге, досконало організоване чеське підпілля в Австро-Угорщині – за словами Масарика, не пізніше ніж на четвертий день він мав повну інформацію про всі рішення й хід дискусії на засіданнях австро-угорської Ради міністрів. І передавав ту інформацію британцям (жив бо у Лондоні).