Й не знав, чи він щасливий. В людських очах – так. Досяг верховіть… Але це може скінчитися. Та й не тішить душу все це.
Добра Олексієва душа тихенько квилила й страждала, вона відчувала, що він одірвався од чогось вічного, прадавнього, од самої долі, а що буде далі, боявся думати. Його не радували чини камергера й генерал-поручника, низькі поклони челяді й козиряння гвардійців, не мав у душі ні пихи, ні погорди, ні владолюбства – мало таких людей на землі, й часто почувався недобре. Трохи зм’якшувала все Лізина любов, любов щира, палка, не знав, за що вона його любить: вона черпала від нього доброту, спокій, довіру до людей, хоч того їй не вистачало: могла зірватися, й тоді то гримала й сварила сувора цариця, у чию волю вкладено карати й наказувати, та й бачила те й перейняла від Анни Іоаннівни та інших вельмож, воно входило у кров, у характер. І піддані більше бачили й воліли бачити в ній доньку Петра І, грізного і великого, як вони гадали, царя, і оті її спалахи й гнів подобалися їм, як і її щоденні-щонічні примхи та гульбища, танці до запаморочення, їжа-питво до напівсмерті – бо все то життя високої особи, цариці, імператриці. Й навіть осуджували за те, що віддала повеління не вставати при її появі, не цілувати край одежі, а тільки кніксен, легкий нахил голови й добра усмішка.
Олексія при дворі одні любили – надто нижча челядь, інші таїли в душі заздрість, але боялися її виказати – ну ж обмовиться цариці, а вона за нього кому хочеш голову знесе. Тут панує страх, дикий страх, хоч імператриця ніби й добра. А дехто боявся Олексія з іншої причини: казали, що він ворожбит, чаклун, зробить що хоч. Бачили, як він вистрибував чорним котом з вікон імператрициної спальні, бачили, як літав білим вороном по саду, а цариця як прив’язана ходила слідом. Й що воно таке, пороблено та й годі, що вибрала не кавалергарда з графів чи хоча б стовпових дворян, та й отак присушив її, навів якусь ману, ну, побавилася б тиждень-другий, так ні ж, любить якоюсь клятою справжньою любов’ю, як справжнього чоловіка, й то, мабуть, не просто пусті балачки, що вони оженилися таємно.
…Тривога ходила Олексієвим тілом. Він знову дивися у вікно на світлі українські зорі, на швидку течію ріки, на обсипану зоряним сяйвом баню козелецької церкви; звідти, з ночі, долітала дужа парубоцька пісня:
Із-за гори сонце сяє —
Козак коника сідлає.
Чистий тенор вів пісню по краю оболоні, баси тримали його біля себе, й пісня лилася, як весняна ріка.
І відчув Олексій себе тим козаком, і почув іржання коника, й не стямився, як узяв до рук бандуру.
Ой на горі огонь горить,
А в долині козак лежить,
Порубаний-постріляний,
Китайкою накриваний.
І летіла думка, що ж були його предки козаками, й літали по Дикому полю, й билися з турками-татарами, сягали Перекопу, вони вбивали ворогів, і вороги вбивали їх. І плакали за ними матері, й заламували білі руки дружини:
Ой, коню мій сивогривий,
Скажи правду, де син же мій?
Не плач, мати, не журися,
А