так кілька разів, поки не доб’ється свого.
З флігеля вийшла нянька Марфа, розвішувала на мотузку дитячі сорочечки.
– Аделько, злізь з воріт, упадеш! – гукнула.
– Вона приїде.
– Звідки ти взяла? Не приїде вона.
– Приїде, приїде, я знаю.
Марфа, розхитуючись у ході, як качка, рушила до флігеля, і в цей час дівчинка заплескала в долоньки:
– Їде, їде!
– Що ти вигадуєш?
Та вже почувся гуркіт коліс.
Двірник Савелій – в чині гвардійського сержанта, що дорівнювало армійському капітанові, – кинув сокиру, якою рубав дрова, й побіг до воріт, зняв дівчинку, розчинив їх. З карети легко вистрибнула Єлизавета, підхопила дівчинку на руки. Та не плакала, не кричала, а мовчки притислася до її щоки.
– Я знала, що ти приїдеш.
– Звідки?
– От знала. – І по хвилі: – А в нас папуга помер.
Єлизавета зітхнула.
– Всі смертні. Всі помремо.
– І ти?
– І я.
– А я?
Єлизавета задумалася. Перед лицем Бога не можна було казати неправду. Зітхнула.
– І ти… Тільки дуже нескоро.
– Я – ні. Я сховаюся.
– Куди ж ти сховаєшся?
– У мене є схованка. Під кущем смородини. Ходімо, я тобі покажу.
– Ходімо.
…Того вечора французький посланник д’Алльйон писав у Париж своєму приятелю Амло, який працював у міністерстві закордонних справ: «Мені вдалося довідатись, що цариця виховує з великими піклуванням і любов’ю дівчинку. Можна тільки здогадуватися, ким доводиться їй та дівчинка».
Нарешті весна доплуганилася й до Петербурга. Посинів, а потім і розтанув лід на Неві, на канавах і канавках, несміливо проклюнулися на деревах листочки, зазеленів луг біля Адміралтейства, й на ньому розпочалися кулачні бої. Розквашені носи, розбиті губи та вибиті зуби – це й було найпевнішою ознакою приходу весни в північну столицю. Над Петербургом гули тягучі солоні вітри, вони несли з собою запахи весни, ситого заморського життя, вічного московітського убозтва, нових двірцевих розваг і любощів.
З першими стрижами прилетів з Парижа й Кирило. Олексій довго вдивлявся в нього, впізнавав і не впізнавав: ферт, хват, денді в жабо і капелюсі з павиним пір’ям, олансовими манжетами, шаркав ногами і мів тим пір’ям підлогу так уміло, що сторопіли найхвацькіші придворні модники, які вже давно понабиралися французьких манер і звичок. Ще довше придивлялася до Кирила Єлизавета, то підходила до нього, то відходила, безцеремонно вертіла на всі боки: богатирського зросту, риси обличчя приємні, хоча в очах якась дикість, – а тоді задоволено прорекла:
– І все-таки тобі далеко до брата.
Олексій зніяковіло опустив голову:
– Звичайно, він вганяв за паризькими модницями, а я у його віці ганявся за рябими коровами. А тепер за тобою.
Єлизавета розсміялася.
– Сприйняти це як комплімент? – І до Кирила: – Ну, йди, знайомся, та не задурюй голів придворним красуням.
А вони закохувались самі, й карі, сірі, чорні очі летіли