що він сам зробить. Там треба міняти увесь стрій, одних повиганяти, інших переучувати.
Єлизавета підвелася з крісла, пройшла по кімнаті, зупинилася навпроти Кирила – заграла очима:
– От ти це й зробиш.
– Я?! – Кирило вибалушив очі й аж за шию взявся. – Що я?… Хто я такий?
– А такий, як всі. Не святі горшки ліплять. Уже те, що ти побачив і розумієш, що не туди вони йдуть, – добре. От і будеш з цим самим Делілем, Ломоносовим.
Через два дні Кирило був призначений президентом Академії, йому було вісімнадцять років.
Єлизавета була сама присутня на вступній, так би мовити, тронній промові Кирила. По виході з Академії вона йому просто на вулиці мовила:
– Найкраще з того, що ти сказав їм: ми тут не для того, щоб отримувати високу платню, а щоб робити діло.
Увечері вона зачинилася з Олексієм у діамантовій кімнаті, де були виставлені всі діаманти корони й куди вхід був заборонений рішуче всім.
– Твій брат – розумний, – мовила, беручи до рук діадему. – І за кордоном він не тільки бігав за спідницями. – Й мовби без будь-якого зв’язку: – Завтра я повелю вивести гетьманську канцелярію з-під управління Сенату й передати в управління колегії іноземних справ. Як іноземну державу. Це – перший, необхідний крок.
У суботу Олексій був на балу. Він стояв у залі в натовпі царедворців, послів, усілякого іншого люду. Увійшов гофмейстер, грюкнув по паркету позолоченою палицею й оголосив вихід. Заграли валторни, тонко заспівали ріжки. Арапи в білому прочинили двері. Першою йшла імператриця. Гордовита, велична, царственна: вміла бути такою, коли їй було треба. Олексій аж замружився на мить: чи та це жінка, яка ще вночі лежала з ним у ліжку і ласкаво шепотіла сороміцькі слова. Його обійняли гордість і страх: вона могла отак перекидатися з однієї в іншу. Ряди вельмож хилилися перед нею, як колосся під вітром, тільки замість пилку над ними куріла пудра. За нею йшли дванадцять поважних статс-дам, за ними дванадцять фрейлін з цнотливістю в блудливих очах, далі дванадцять камергерів і дванадцять камер-юнкерів, поважно прошкували тайні радники, сенатори, начальники колегій. Ударили литаври, заплакали скрипки – розпочинався бал.
Єлизавета танцювала менует з Кирилом, той легко, метеликом пурхав по паркету, й так само легко пурхала цариця. Олексій милувався братом, але, проти волі, враз у серце закралася ревність, бо ж бачив свою неотесаність і убогість поряд з в’юнким, легким Кирилом. Потім танцювали інші танці, серед них і українського трояна, співали італійські арії співаки, грали і співали бандуристи. Всіх, навіть самозакоханих московітів, зачарував голосом і грою Любисток.
Ой з-за гори високої,
З-під Чорного Гаю,
Ой крикнули козаченьки:
– Утікай, Нечаю!
– Не бійтеся, не бійтеся,
Пани отамани,
Поставив я стороженьку
Усіма шляхами.
Б’ється в тісній комірчині царського палацу широка й вільна козацька пісня. Їй би степу, де срібними хвилями тече ковила, де вітер заплітає коням гриви, там злетіти