арію до фільму «Недоторканні»[1] забажали поговорити з Абделем, він відповів їм: «Зверніться до Поццо, я йому довіряю». Коли я працював над новою редакцією «Другого дихання», яка вийшла однією книжкою з «Дияволом-охоронцем», і попросив його допомогти пригадати деякі наші пригоди, він знову відмовив. Абдель не говорить про себе. Він діє. Цей чоловік, неймовірно енергійний, щирий і нахабний, був поруч зі мною впродовж десяти років. Він підтримував мене на кожному болісному етапі мого життя. Спочатку він допомагав, коли помирала моя дружина Беатріс, потім витягнув з депресії після її смерті й, урешті-решт, повернув мені смак до життя…
Упродовж цих десяти років ми знайшли один в одному чимало спільного: ми не любимо пригадувати минуле, планувати майбутнє, натомість нам важливо жити (чи виживати) цієї конкретної миті. Страждання, що пожирало мене, вбиває пам’ять, Абдель не хотів пригадувати своєї юності, як я здогадувався, бурхливої. Ми обидва позбавились від будь-яких спогадів. Протягом усього цього часу я дізнався лише окремі деталі його історії, якими він сам захотів зі мною поділитися. Я завжди поважав його сором’язливість. Дуже швидко він став частиною сім’ї, хоч я ніколи не бачився з його батьками.
У 2003 році після успішного випуску передачі «Життя приватне, життя публічне», де дует Абдель – Поццо розривав публіку своєю нестандартністю, Мірей Дюма вирішила зняти про наші пригоди документальний фільм під назвою «До самого скону» тривалістю близько години. Упродовж кількох тижнів за нами постійно ходили двоє журналістів. Абдель чітко дав їм зрозуміти, що вони не мають запитувати близьких про його минуле… Вони не послухалися, і Абдель вергав громи… Він не лише сам не хотів говорити про себе, а й не хотів, щоб про нього розповідали інші!
Минулого року, здається, усе змінилося. З яким подивом я слухав його досить відверті відповіді на запитання Матьє Вадеп’є – художника-постановника, який знімав додаткові матеріали для DVD «Недоторканних»! За три дні, що ми провели разом в Ес-Сувейрі (Марокко), я дізнався про Абделя більше, ніж за п’ятнадцять років дружби. Він дозрів до того, щоб розповісти про свою долю, усе своє життя – до, під час і після нашої зустрічі.
Який пройдено шлях – від мовчанки впродовж двадцяти років до задоволення, яке він отримував, розповідаючи про свої витівки і ділячись думками! Абделю, ти завжди мене дивуватимеш… Яким щастям було прочитати книжку «Ти змінив моє життя». Я впізнаю в ній його гумор, любов до провокацій, жагу до життя, доброту, а тепер і його мудрість.
Що ж, судячи з назви, я нібито змінив його життя… Хай там як, я не сумніваюся, що він змінив моє. Повторюю: він підтримував мене після смерті Беатріс і намагався повернути смак до життя з радісним завзяттям і рідкісною чуйністю.
Одного дня він повіз мене до Марокко… Там він зустрів свою дружину Амаль, а я – свою другу дружину Хадіджу. Відтоді ми регулярно збираємось сім’ями. «Недоторканні» стали «Дядечками».
Філіпп Поццо ді Борґо
Я біг з усіх ніг. У ті часи я був у гарній формі. Погоня почалася на вулиці Ґранд-Трюандері[2] – навмисне й не вигадаєш. Ми з двома приятелями щойно поцупили в якогось сердешного міщанського хлопчини його плеєр – класичний «Соні», навіть трохи допотопний, уже застарілої моделі. Я збирався пояснити тому хлопцю, що насправді ми робимо йому послугу, адже, коли він прийде додому, татко швиденько купить йому кращий плеєр, зручніший у використанні, з якіснішим звуком і місткішою батареєю… Але я не встиг.
– Стояти! – гукнув якийсь голос.
– Ані руш! – заволав інший.
І ми дременули.
На вулиці П’єра Леско я почав маневрувати між перехожих із надзвичайною спритністю. Легко, по- справжньому майстерно. Як Кері Ґрант у стрічці «На північ через північний захід». Або як ховрашок із дитячої пісеньки, хіба що з однією великою відмінністю: він пробігся цим шляхом, але, мабуть, не повернеться отим… Повертаючи праворуч, на вулицю Берже, я подумав, чи не заскочити мені до Ле-Аль[3]. Погана ідея: на вході біля ескалаторів юрмилося забагато людей. Я так само різко звернув ліворуч, на вулицю Бурдонне. Від дощу бруківка стала слизькою, я не знав, у кого з нас – у фліків[4] чи в мене – підошви краще підходять до мокрої поверхні. Мої мене не підвели. Я був Спіді Ґонсалесом, я гнав на повну, а за мною мчали двоє злих котів Сильвестрів, готових мене зжерти. Я дуже сподівався, що цей епізод завершиться так само, як у мультфільмі. На набережній Межіссері я наздогнав одного з приятелів, який зірвався з місця на секунду раніше за мене і був кращим спринтером. Я кинувся за ним на Новий міст, відстань між нами скоротилася. Крики поліцейських стихали за нашими спинами, мабуть, вони вже втомлювалися. Нормально, ми вийшли героями… Звісно, я не став ризикувати й повертатися, щоб перевірити.
Я біг з усіх ніг, аж майже зовсім з них збився. Я дуже втомився і не уявляв, як зможу добігти в такому темпі до Данфер-Рошро. Щоб покінчити з цим, я перескочив парапет скраю моста, який не дає пішоходам упасти в річку. Я знав, що по той бік зможу стати на карниз сантиметрів п’ятдесят шириною. П’ятдесяти