нога, складна операція та кілька тижнів реабілітації в Ґарші. Я перестав бігати, почав потроху набирати вагу. За три роки до цієї аварії я познайомився з чоловіком, прикутим до візка після нещасного випадку на параплані – Філіппом Поццо ді Борґо. На якийсь час ми опинилися в рівних умовах. Інваліди. Коли я був хлопчиськом, це слово означало для мене лише станцію метро, достатньо широку еспланаду, щоб нишком провертати свої трюки, пильнуючи людей у формі, класний ігровий майданчик[6]. Кінець забавкам, принаймні на деякий час, тоді як Поццо, з паралізованими усіма чотирма кінцівками, відбуває довічне покарання. У 2011 році про нас двох зняли феноменальний фільм «Недоторканні». І раптом ми стали всезагальними улюбленцями! Річ у тім, що навіть я в цій історії – реально крутий чувак. У мене суперрівні зуби, незмінно щаслива фізіономія, нестримний сміх, я відважно піклуюся про чувака у візку. І танцюю, як бог. Ми з Поццо насправді пережили все, що роблять двоє персонажів у фільмі: гонитва на розкішному авто кільцевою дорогою, політ на параплані, нічні прогулянки Парижем. Але стрічка не відображає і двох відсотків справ, якими ми займалися разом. Я небагато для нього зробив, принаймні менше, ніж він для мене. Я возив його, супроводжував, полегшував як міг його біль, я був поруч.
До того я ніколи не стикався близько з такою багатою людиною. Він походив зі старовинного аристократичного роду і досяг успіхів у житті: кілька дипломів, виконувач обов’язків президента в компанії «Поммері»[7]. Я скористався ним. Він змінив моє життя, а я його – ні, або майже ні. У фільмі реальність прикрасили – щоб можна було помріяти.
Одразу попереджаю: я не надто схожий на персонажа в кіно. Я низенький араб, не такий делікатний. За своє життя накоїв купу потворних речей і не шукаю виправдань своїм учинкам. Але тепер я можу про них розповісти: сплив строк давності. Я не маю жодного стосунку до недоторканних, тих справжніх індусів, які навіки залишаються вбогими. Якщо я й належу до якоїсь касти, то це каста некерованих, і я – її беззаперечний лідер. Причина цьому – моє глибинне єство, незалежне, не покірне жодній дисципліні, встановленому ладу і нормам моралі. Я не шукаю виправдань, але й не хвалюся. Тим більше, що люди змінюються. І ось доказ…
Нещодавно я крокував Новим мостом, була приблизно така ж погода, як і тоді, коли я хлопчиськом тікав від поліцейських. Якась неприємна, пронизлива мжичка танула на моєму голомозому черепі, а холодний вітер задував під куртку. Цей міст із двох частин, що поєднує острів Сіте з двома паризькими берегами, здавався прекрасним. Він вразив мене своїми розмірами, широтою – близько тридцяти метрів, зручними тротуарами з круглястими виступами, які дозволяють пішоходам помилуватися краєвидом… Не ризикуючи життям. І треба ж було про це подумати! Я схилився над парапетом. Річка з відтінком грозового неба галопом неслася через Париж і, здавалося, готова була проковтнути все на своєму шляху. Хлопчиськом я не знав, що навіть першокласному плавцеві в ній важко вціліти. Ще