міста? Чи з таким же завзяттям сигналять автівки? Я йду глянути, за мною хвостиком – братик. У сміховинно маленькому скверику абатства Клюні я помічаю лише одне: інші діти розмовляють не так, як ми. Мій брат, цей тюхтій, не відлипає від мене, наче боїться їх. Дядько, новий тато, заспокоює нас рідною мовою. Ми швидко вивчимо французьку в дитсадку. Наші портфелі готові.
– Завтра, дітки, вам рано вставати. Ну, це не причина лягати з курми. У нас кури не лягають!
– У нас, дядьку? Але де це – у нас? В Алжирі? Це ж в Алжирі кури не лягають, хіба ні, дядьку?
– Хай там як, там вони лягають раніше, ніж французькі кури.
– А ми – ми тепер хто, дядьку? У нас – це де?
– Ви – алжирські курчата на французькій фермі!
Третя новина: відтепер ми житимемо в країні, мову якої вивчимо, але залишаємось і назавжди залишимось тими, ким були від першого ж вдиху. Усе це трохи складно для хлопчиськів, і я вже відмовився від будь-яких інтелектуальних зусиль. Брат хапається за голову, ще більше втискається мені в спину. Як же він мене дратує… Я не знаю, на що схожий французький дитсадок, але одразу ж вигадую собі девіз, який залишиться зі мною на роки: поживемо – побачимо.
Я тоді й близько не уявляв, яку колотнечу сіятиму в цьому пташнику. Утім, я не мав жодних злих намірів. Я був найневиннішим дитям. Усе просто: якби я не був мусульманином, то мав би німб над головою.
Ішов 1975 рік. Бульваром Сен-Мішель їздили автомобілі «Рено Альпін», «Пежо 304», «Сітроен 2CV». «Рено 12» уже здавалися старомодними, якби я вибирав, то зупинився б на «Рено 4L», яка принаймні ні на що не претендувала. Хлопчик міг сам-один перейти вулицю, і жоден поліцейський з відділу у справах неповнолітніх не став би офіційно брати його під захист правоохоронних органів. Місто, вулиці, свобода – усе це не вважалося небезпечним. Час від часу можна було зустріти п’яного від алкоголю та втоми типа, але люди вважали, що він сам вибрав своє становище безхатька, і давали йому спокій. Ніхто не заморочувався почуттям провини. Навіть найбідніші легко ділилися з ним кількома сантимами.
Ми з братом, наче двоє пашів у джинсах кльош і сорочках з видовженими комірцями, сиділи у вітальні квартири, яка від нашого приїзду також слугувала спальнею батьків. На екрані чорно-білого телевізора якийсь хирлявий лисий чоловічок тупав ногами від злості, бо не міг упіймати Фантомаса. Ще він танцював на вулиці Розьє, вдаючи з себе рабина. Я зовсім не знав, що таке рабин і в чому іронія ситуації, але все одно насолоджувався видовищем. Двоє дорослих дивилися, як їхні нові діти вибухають гучним сміхом. Це радувало їх набагато більше за викрутаси й кривляння Луї де Фюнеса. У ті самі часи Жан-Поль Бельмондо бігав дахами в білому костюмі, він вважав себе «чудовим», мені ж здавався недоречним. Набагато більше я захоплювався Шоном Коннері в сірому светрі з високим коміром. У нього принаймні завжди була ідеальна зачіска, він діставав із кишень неймовірні пристрої, які у зразковій тиші потрапляли в ціль за кожного пострілу. Найвищий клас мав ім’я – Джеймс Бонд, і родом він був з Англії. Розлігшись