й дивувався. Над входом у сад височіла гігантська кам’яна арка.
– Що це за штука, тату?
– Еее… Стародавня брама.
Брама там була ні до чого, адже обабіч неї не простягалося жодного муру чи паркану. Понад садом виднілися величезні споруди.
– Тату, а це що таке?
– Це Лувр, синку.
Лувр… Про нього я теж нічого не знав. Я думав, що, мабуть, треба бути дуже багатим, щоб там жити – у такому просторому й красивому будинку, з такими великими вікнами і статуями на фасаді. Сад був чи не більшим за всі стадіони Африки разом узяті. Кількадесят скам’янілих людей, розкиданих на алеях і газонах, дивилися на нас із висоти свого п’єдесталу. Усі вони були в мантіях і мали довге кучеряве волосся. Мені було цікаво, як довго вони вже там стоять. Потім я повертався до своїх справ. Коли вітер ущухав, мій кораблик міг застрягти посеред фонтана. Тоді я мусив переконувати інших матросів зібрати флот і відправити його так, щоб вони створили течію та визволили моє судно. Інколи все закінчувалося тим, що Белькасем підкочував штанини.
У погожі дні Аміна готувала все для пікніка і ми йшли обідати на Марсовому полі. Після обіду батьки простягалися на покривалі. Діти одразу ж збивалися докупи й грали в м’яч. Спочатку мені не вистачало словникового запасу, мене ніхто не помічав. Я був дуже люб’язним і чемним. Нічим не відрізнявся, принаймні ззовні, від маленьких французиків у велюрових штанцях на підтяжках. Увечері ми, як і вони, поверталися додому, валячись з ніг. Але нам із братом ніхто не забороняв дивитися фільми недільного вечора. Вестерни бадьорили нас краще за інші стрічки, але фінал ми часто пропускали. Белькасем по черзі переносив нас у ліжка. Щоб віддано любити, інструкції не потрібно.
В Алжирі мій батько ходив на роботу в полотняних штанях і піджаку з плечовими накладками. Одягав сорочку і краватку, а щовечора натирав щіткою шкіряні черевики. Я здогадувався, що він займався радше інтелектуальною працею, де не доводилося бруднити руки, але не знав, чим саме. Я не запитував: у глибині душі мені було цілком начхати на його професію. У Парижі мій батько щоранку натягував синю робу і надівав на лисий череп цупкий картуз. Він був електриком і ніколи не сидів без роботи. Постійно працював, часто втомлювався, але не жалівся, а гарував. Як в Алжирі, так і в Парижі мама сиділа вдома, займаючись кухнею, хатніми справами і, в теорії, дітьми. Але тут Аміні, яка ніколи не входила до типової французької сім’ї, було дуже складно когось наслідувати. Тож вона вирішила поводитися як у її рідній країні: готувала для нас різні смаколики і залишала двері відчиненими. Я не запитував дозволу, щоб піти надвір, а їй і на думку не спало б вимагати пояснень. В арабів свобода від нагляду не має меж.
3
У моєму новому районі є статуя. Точно така ж, як у Нью-Йорку, я бачив її по телевізору. Ну, може, трохи менша, але мені шість років, я крихітний, так чи інакше, вона здається величезною. Це жінка, загорнута в простеньке простирадло, вона піднімає до неба смолоскип, а на голові