простір, для мене залишалось лиш окраєць сходів, внизу у кухні, перевдягнутий у вечірній одяг, Михайло наливав чарки «канадського клубу» з джінджірелом[66] і льодом.
– Знаєш, Михайле, що він мені обіцяє? Брильянтовий перстень за тисячу двісті доларів і поїздку на Флориду. За брильянти! За Флориду! – підняла вона чарку.
Вона була втіленням запашної, рожевої радости і запашного, рожевого щастя, Михайло спокійно сміявся, я достосувався до загальної атмосфери, ми всі троє випили і почали збиратися до відходу. Марта, дарма що цілий день приготовлялась, все ще не була готова, побігла ще раз нагору до спальні і довго там барилася… А мене Михайло покликав до телефону, дзвонила одна мало знайома пані і питала, чи я буду на балі, я був трохи здивований, а одночасно вдоволений – хтось десь і для чогось цікавиться мною.
Ми з Михайлом чекаємо. Але ось у всій своїй стихії, як пишний розпущений павич, сходить вниз Марта, я подав їй тепле, легке, зі сірим каракулевим коміром пальто і ми, ніби троє жреців, які збираються приносити криваву жертву, урочисто виходимо і сходимо вниз, де нас чекає нове, блискуче чудо з назвою Шевролет.
– То я маю сидіти сама? Ніколи! – протестувала Марта, коли ми намірялися примістити її на задньому сидженні.
– Але ваші роби, – перечили ми.
– Но-но-но! Це вам не вигорить, Павле, ви тут зі мною, – протестувала вона.
– До ваших послуг, мадам! – відповів я.
Ми заняли заднє сидження, Мартина сукня, як лютий звір, загнала мене в самий кут, Михайло залишився сам за керівницею.
Відчувався піднесений, густо-рожево-оксамитний настрій свята, змішаний із запахом французького одеколону, все бундючно настовбурчене, вулиця, як звичайно в суботу, завантажена машинами, наше слухняне авто терпеливо і вперто продиралося крізь гущу механіки, розливно й невротично мигали неонові реклами, був, мабуть, вітер, бо хідниками під ногами пішоходів металось зграйками сухе листя.
Ми з Мартою сиділи рівно, як фараонська пара, вирізьблена на колонах святині, її вольовий профіль з вольовим носом час до часу обливався сяйвом світел, в темноті зо всіх боків мигали кольори. Ми мовчали, але моя безбожницька думка бавилась спокусами уяви, нервова рука Марти мордувала мене своїми дотиками, її сукня наводила терор, і я не мав сили розірвати цієї течії єднання з чемности, з приємности, з легковажности, ця гра виразно нас бавила, і ми просувалися крізь ту масу настрою, і чим ми більше наближалися до готелю Парк-Плаза, що на розі вулиць Блур і Авеню Роуд, тим та маса ставала густішою, гарячішою, бентежливішою.
І ось нарешті вісімнадцять поверхів готелю, а з ним не менша проблема паркування. Його офіційна паркувальна площа цілковито вичерпана, залишалось шукати місця деінде. Машини поволі під’їжджали до входу готелю, висипали на хідники одягнених у бальові сукні жінок і від’їжджали в невідоме шукати для себе пристановища.
Ми вирішили не розбивати нашого товариства, одразу їхати за пошуками паркування, а потім пішки вертатися до готелю. За чверть години нам це пощастило осягнути, ми залишили нашу машину на одній з бічних вулиць і почали боротьбу з вітром, що дув нам напроти. Особливо терпіли сукня й зачіска Марти,