відкрили гарні коліна у нейлонових панчохах, які вона намагалася швидко закрити. Моє вагання робилось нестерпним.
– Добраніч! – вирвалось у мене і я повернувся до виходу.
– Павле! – зірвалась вона і схопила мене за руку, її рука була гаряча й нервова. – Я ж ще не все сказала… Я вас не пущу. Я вас просто не пущу… І що ви мені зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас люблю! Я люблю!
Вона кинулась мені на шию, її халат розіпнувся, під легкою, нейлоновою сорочкою вигиналось її пружне, гаряче тіло. Я опустив свою течку, схопив її на руки.
– Павле! – злякано викрикнула вона.
Я швидко поклав її на ліжко, зірвався, підняв течку і вибіг з кімнати. Я ще чув за собою її викрик, але я вже швидко сторч головою біг вниз по сходах, шарпнув вихідні двері і вирвався назовні.
Це вже був просіяний сяйвом недалекого ліхтаря вечір, здовж хідника стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусідка у великому чорному капелюсі зі своїм кудлатим песиком Рості. Вона була, напевно, приголомшена швидкістю мого бігу і неуважним привітанням, ніби за мною гналася погоня.
Отже, те, чого я сподівався і перед чим інстинктивно боронився, сталося. Воно мусіло статися, і воно, напевно, на цьому не скінчиться. Я не святий і ніякий сторож моралі. В мені сила бунтівливих противенств, і це був я, що засадничо призвів до цього. Марта зо всіх сил намагалася боротися, вона тікала, билася в розпачі, а я лишень своєю лукавою поведінкою розогнював її спокусу.
Тієї ночі я вертівся біля своїх машин, як розбурханий робот, виповнений динамітом. Я був ходяче ті-ен-ті[57], граната на двох ногах, безглузда торпеда під божевільним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони, закони – метелиця чеснот, а сам я плоска реальність, стандартна норма звичайнісінького побуту з ідеалами – я, моя жінка, мої діти, мій дім – альфа й омега і замкнене коло.
Але коли це і де це я вперше зустрівся з цією долею? Чи було це тут у Торонті, а чи деінде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европі, у Ляйпціґу, Фулді[58], Франкфурті. Це було під час ісходу у вирі шаленого стовпотворення, на тлі епохальних руїн континенту, серед метушні Ді-Ді кемпів, в атмосфері затруєння, ненависті, противенств. Хто пив це смертельне вино епохи, нелегко збавиться його оп’яніння.
І мене цікавило це приречення, не пригадую вже, як і коли ми зустрілися, але було це завжди поєднане з певними хвилюючими складниками, навіть, пригадую, тоді в Берліні у бункері Ангальтер-Бангоф[59], коли на наші голови з висоти небес, ніби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових об’єктів, а ми, побравшись за руки, намагалися лізти живцем у сиру землю, дихали диханням могили, тремтіли разом з планетою і мали лиш одну-однісіньку мету зберегти биття серця і не зірватися в безодню смерти.
У Торонті ми зустрілися на ґрунті громадської роботи; у товаристві ще однієї синьоокої молодиці, чи не жінки мого приятеля Бойка. Марта появилася одного весняного дня, у моєму анахоретському логовиську на вулиці Маркгам у ролі делегації однієї жіночої організації з місією завербувати мене для доповіді у їх організації на тему поетеси