вікна, радіоапарати, у ванній шуміла вода, на кухні сковорода. Над будинком з грюкотом пролітали в напрямку Малтону тяжкі чотиримоторовці, вулиця вверх і вниз гарчала автами, над широкою короною пожовтілого клена заходило сонце. Інколи ця картина міняла тло, сіріла, гасла, або загорялася, звучала кокетством і примхами.
Вечерю їв дома, переважно наспіх, по вечері переважно в городі оберталось землю, вкладалось тераси, вимощалося скелястого квітника для наступного року. Було вже повно жовтого листя, по дубах гасали череваті вивірки, по сусідських городах з диким вереском хлопці вели корейську війну[46]. Вибухали гранати, цокотіли кулемети, по кущах грізно мигали могутні постаті воїнів.
Бояри несподівано набули елеґантного, як цигарничка, темно-синього Шевролета і вечорами заклопотано й кокетливо виїжджали на прогулянки. Запрошували також мене, і, як тільки мене звільняв мій город, ми всі троє всідалися на передньому, сіро-сріблистому, новенькому сидженні, Михайло напружено тримався керівниці, Марта випростано возсідала між нами, я ж виконував роль вірно-підлеглого пажа, завжди готового до послуг. Михайло щойно недавно дістав дозвіл їзди, набирав практики, при кожному звороті мав вигляд самогубця, Марта підкреслено намагалася не торкатись до мене, і всі ми троє нагадували дерев’яних фіґурок, вирізьблених ескімоським різьбарем[47].
Наша машина постійно наривалася на якусь халепу, на неї скрізь чигали підступні пастки, але вона все-таки вперто, як осел, продиралася крізь усі митарства, і ми переможно відвідували все, що тільки було варте уваги, – парки, квітники, побережжя озера, цікавіші дільниці… А також, розуміється, кав’ярні, ресторани і кіна. У кав’ярні, звичайно, ми з Мартою зводили бої за кожну нісенітницю, коли я, наприклад, випадково сказав, що блоха богопротивне, огидне сотворіння, Марта негайно починала патетично доказувати, що блоха вінець Божого творіння і її естетична сила неперевершена. На фільмі «Валентіно»[48], коли темпераментний Антін Декстер[49] виконує з Еленорою Паркер[50] свою приголомшуючу «Компарсіту»[51], Марта до крови вп’ялася нігтями в мою руку і мало не вмліла. У квітнику Едварда вона могла зупинитися, стояти непорушно, дивитися вперед зі сльозами на очах і дуже гніватись, коли хтось з нас вривався до її надхненного екстазу якимсь зауваженням.
Коли ж ми після того вечеряли у японському ресторані Фулі Матцу десь на вулиці Йонґ і їли тсакі-які у дуже невигідних позах, сидячи на подушечках помосту з ногами під низеньким столом, ми зрізались з Мартою у жорстокій суперечці на дуже неозначену, заплутану балаканину про все і ніщо.
– Вибачте, але я вас зовсім не розумію, – міг я розпачливо казати, коли наша суперечка тратила всякий глузд.
– Ще менше розумію я вас, – відповідала вона, а очі її світилися небезпечним огником.
– Тому навіщо ми витрачаємо слова? – питав я.
– Це