target="_blank" rel="nofollow" href="#n_35" type="note">[35], католиків, православних і за кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бій.
А також вона була дуже добре обзнайомлена з моїми приватними справами і особливо її бентежили мої стосунки з Леною Глідерс. Звідки і як вона про це довідувалась – її патент, вона його нікому не зраджувала, але при першій нагоді вона неухильно зводила мову на цю вражливу тему і дуже прямолінійно, з виразним наміром мене перестрашити, питала:
– Чи знаєте хто вона?
Причому Михайло, який напевно не раз чув це питання, сидів збоку, заклавши ногу на ногу, з розхристаним коміром, спокійно, іронічно посміхався. Я, звичайно, не знав, що сказати, не бажав це питання розгортати взагалі, на що Марта давала остаточну і рішальну відповідь:
– Вона совєтська шпигунка!
– Звідки ви це так упевнено знаєте? – питав я дуже скромно, щоб не викликати ще більших вибухів.
– Я це знаю! – казала вона рішуче, причому її пристрастні пивні очі дивилися на мене гостро й виразно.
Я замовкав ще більше, і ця демонстративна мовчанка зривала її ще виразніше.
Вона накидалась на свою жертву, ніби та стояла перед нею:
– Розумієтсья! Ви не вірите. І як повірити… Можете не вірити… Але я знаю, і не одна я. Всі знають… Вона хоче вас звабити, знищити, вона має завдання…
– Яке там завдання, – не витримував я.
– Вас знищити! – повторяла Марта.
– Для чого знищити? – щиро дивувався я.
– Наївний. Дитинка. Він не знає. О, бідний, бідний! Ну, а скажіть, – намагалась вона вложити у свої слова цілі тонни сарказму, – як ви почуваєтесь тепер? Покинула? Що? Не вдалася місія? А що, не легко забувається, чи вона вам бодай пише? Мужчини дивні істоти, їм лиш зовнішність… Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком – о, так! Вигляд у неї – що й казати. Артистка. Але що вона до самої глибини душі зіпсута, запродана…
– Ви не маєте права цього казати! – перебив я їй.
– Але ж, Марто! – озвався також Михайло.
– Бо мені це болить! – не здавалась вона. – Павло не звичайна людина. Він холостяк. Він заанґажований громадсько. Йому це шкодить. Про це говорить ціле місто. Мене постійно питають…
Я поблажливо, намагаючись втримати рівновагу, посміхався, але мені було не до сміху. Хотілося встати, не сказати нічого і відійти. Але це значило б розрив з першого дня, це значило б лишень катастрофу.
– Дорога пані Марто, – казав я, щоб закінчити мову. – Такі явища не мають пояснень.
– Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю.
– Але я не розумію, – казав я.
– Бо ви засліплені. І я з вами не погоджуюсь.
– Маєте на це право.
– Вдаєте наївного. Не бачите, не чуєте.
– Це чужі, особисті справи. Чому вони вас цікавлять?
Вона не мала відповіді, але вона мала темперамент. Це помагало їй не давати відповідей, а разом перешкоджало думати взагалі. Її заливало почуття, вона плавала у цій стихії без вітрила і без керми, і не було вигляду на