добою, ввижалася мені Лена Глідерс. Її великі, нервові, скорше сірі, ніж сині, очі дивилися на мене зо всіх вимірів, я зупиняв думку, закривав свідомість і поринав у блаженну нірвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро і дотепно ліпило з мене найхимернішу подобу рабської креатури. В моїх вухах звучала її картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним і цікавим, а робився безбарвним і безглуздим.
Один тільки раз ми пройшлися були цією алеєю, десь також під осінь, перед її виїздом до Монтреалу, і ця наша прогулянка робила мені це місце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осінній кремової барви плащик, білі на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу і звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдів і бізонів, говорили про мистецтво Кокошки[26] і на кожному кроці фотографувалися, особливо в одному закутку під білими березами.
Останній її лист з Монтреалу найкоротший з коротких: «Павле, я вийшла заміж», з невідмінним додатком «ніколи-ніколи не забуваюча»[27]. Розуміється, що це за того лікаря шведа[28], про якого іноді згадувала і з яким минулого літа несподівано й демонстративно літала до Ню Йорку, жила в готелі Асторія[29] і писала мені ту саму листівку з Імперським будинком[30] при нічному освітленні. «Тішуся вашими успіхами і ґратулюю», – відповів я їй телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотів вірити, не годився, відійшов від людей, замкнувся сам в собі і сталося це з кінцем травня, а вже сьомого серпня, зі зневіри і розпачі, замість впитися горілкою, я підписав свій перший договір на купівлю моєї першої хати.
Пригадую середину вересня, точніше суботу чотирнадцятого числа, як це занотовано у моєму записнику, сльотистий, сірий день, піднесений настрій, у моєму домі багато руху, хідники і сходи затупані брудом, інженер-архітект Михайло Бояр і його дружина Марта вселилися до нижнього поверху і тим самим засадничо й революційно змінили мій соціальний статус. З традиційного, уродженого пролетаря-піднаємника, нараз стаю домовласником і наємником, порушуючи основні засади моєї класової непорочности.
Годі сказати чи це поєднання було влучне – старе знайомство, задавнені клопоти, різноманітні вдачі, скомпліковані взаємини. Родинна доля моїх комірників не конче ідеальна – не мали дітей, забагато претенсій, екзальтовані настрої, напружене шукання виходу. А разом – здібний, порядний, ініціативний, з надійним майбутнім, знавець свого діла і метка, зарадна комерційна бухгалтерка з добрим знанням англійської мови.
Я не був переконаний, чи це спілкування вийде нам на здоров’я, але так сталося, що це мусіло статись, ми мали забагато спільного – війна, Европа, земляцтво, втікацькі табори, небезпечні роки. Такий час і такі умови зливають людські долі в одну долю і роблять їх взаємно зобов’язаними.
І мені здавалося, що основним і рішальним ґросмайстром