мені номер свого телефону, і вона зателефонує вам, щойно почуватиметься трохи краще.
– Дякую. Вона знає номер мого телефону.
– От і добре. Я передам, щоби вона вам зателефонувала. (Невеличка пауза.) Скажіть іще раз ваше ім’я. Схоже, воно вислизнуло у мене з пам’яті.
– Фергюсон. Арчі Фергюсон.
– Ага, Фергюсон.
– Саме так. І перекажіть, будь-ласка, Анні-Марії, що я увесь час думаю про неї.
Отак і скінчилася перша й остання зустріч Фергюсона з батьком Анни-Марії. Двері зачинилися, і він пішов вулицею, роздумуючи, чи не забуде знову містер Думартін його ім’я? Може, він просто забуде передати Анні-Марії, щоби вона йому зателефонувала, а може, навмисне цього не скаже, навіть попри те, що добре запам’ятав його ім’я, бо обов’язком усіх батьків у світі є оберігати своїх доньок від хлопців, які увесь час про них думають.
Опісля настала тиша, і чотири довгих дні нічого не було чути. Фергюсон почувався так, наче його зв’язали й виштовхнути з човна у воду. А після того, як він опустився на дно озера (це неодмінно мало бути велике озеро, широке й глибоке, як озеро Мічиган), йому доводилося тамувати під водою подих, тамувати чотири довгих дні серед утоплеників та іржавих машин для голосування; в неділю увечері його легені ось-ось мали луснути, ось-ось мала луснути його голова, і Фергюсон насамкінець набрався сміливості й зняв слухавку. Щойно пролунав перший гудок – як ось вона! Сказала, що така рада, така радісінька його чути, і йому здалося, що це дійсно так, що вона не придурюється. Анна-Марія пояснила, що того ранку вже тричі дзвонила йому (і це могло бути правдою, бо він їздив зі своїми батьками пограти в теніс), а потім почала розповідати про горілку, про місяці потайливого попивання в своїй спальні, кульмінацією якого став отой запій в четвер увечері, коли вони розмовляли востаннє. Насамкінець вона зомліла й упала на підлогу, а коли батько з мачухою повернулися з вечірки у Нью-Йорку об одинадцятій тридцять, то помітили, що двері її спальні відчинені й світло увімкнене, тож вони увійшли й знайшли її, та не змогли розбудити. Виявивши порожню пляшку, батьки викликали «швидку», яка відвезла її до шпиталю, де їй промили шлунок і привели до тями, але лікарі, замість відправити її наступного ранку додому, перевели Анну-Марію до психіатричного відділення, де три дні поспіль вона проходила всілякі перевірки і де її розпитували лікарі. Вони поставили їй діагноз «маніакальна депресія» й сказали, що вона потребує тривалої психотерапії, тому батько вирішив, що їй слід повернутися до Бельгії якомога скоріше, а саме це їй і треба було – втекти від своєї жахливої мачухи й покласти край своєму перебуванню в жахливій Америці, бо саме це й стало основною причиною її пияцтва. А тепер вона дуже-дуже рада, бо тішиться з того, що невдовзі повернеться до материної сестри до Брюсселю, до своєї любимої тітки Христини, що вона знову опиниться в компанії своїх братів, кузин та кузенів, а також своїх старих друзів.
Після того Фергюсон бачив Анну-Марію лише один раз, то було прощальне побачення в середу після школи, побачення, яке дозволила