входить і виходить із приміщення, коли йому заманеться. Для цього йому треба стукнути у двері, які відчиняє араб. Це вертухай – каторжник, який допомагає наглядачам. Праворуч і ліворуч від дверей з рушницями на колінах сидять на стільцях три наглядачі. Решітками на вікнах служать залізничні рейки, і я запитую себе, як їх можна перепиляти. Умощуюся коло вікна.
Між нашою будівлею й будівлею, у якій перебуває Жуло, садочок, у якому повно гарних квітів. У вікні з’являється Жуло, у руці дощечка з написом «БРАВО». За годину санітар приносить листа від Жуло. Він пише: «Я намагаюся перейти у твою кімнату. Якщо не вдасться, спробуйте перебратись у мою. Отже, вас інтерновано? Не втрачайте мужності, ми їх зробимо». Нас дуже зблизив інцидент у центральній в’язниці в Больє, де ми багато перетерпіли разом. Жуло майстерно орудував палицею, тому його прозвали людиною з довбнею. Він посеред дня під’їжджав до ювелірної крамниці якраз тоді, як на вітрині в коробочках були виставлені найгарніші прикраси. Авто, за кермом якого сиділа інша людина, зупинялося, не заглушуючи двигуна. Жуло швидко виходив з машини з величезною довбнею в руках, сильним ударом розбивав вітрину, згрібав якнайбільше коробочок і повертався в авто, яке зривалося на повній швидкості. Після успішних нападів у Ліоні, Анде, Турі й Гаврі він о третій пополудні напав на велику ювелірну крамницю в Парижі, де набрав коштовностей десь на мільйон франків. Він ніколи не розповідав, чому і як його вирахували. Був засуджений на двадцять років, через чотири роки втік. Заарештували його знову, як розповідав, уже в Парижі: він шукав скупника краденого, щоб помститися, бо той не передав його сестрі великої суми, яку заборгував. Скупник помітив його на вулиці, на якій мешкав, і виказав поліції. Жуло схопили, на каторгу його привезли разом з нами.
Минає тиждень, як ми в лікарні. Учора я віддав Шаталю двісті франків, це тижнева плата за наше перебування в лікарні за двох. Щоб нас поважали, ми ділимося тютюном з тими, у кого його немає. Один шістдесятирічний марселець-каторжник на ім’я Карора здружився з Деґа. Він його порадник. І кілька разів на день повторює, що, якщо він має багато грошей і якщо про це дізнаються в селі (про гучні справи тут дізнаються з французьких газет), йому краще не втікати, бо звільнені його вб’ють, щоб забрати патрон. Престарілий Деґа ділиться зі мною розмовами зі старим Каророю. Я марно намагаюся довести Деґа, що старий, цілком певно, невдаха, оскільки сидить тут двадцять років; він мене не слухає. Розповіді старого дуже впливають на Деґа, і мені дедалі важче підтримувати його віру в себе і в мене.
Я передаю Сьєррі записку з проханням прислати до мене Ґалґані. Це виявилося нескладно. Наступного дня Ґалґані вже в лікарні, але в приміщенні без ґрат. Як передати йому патрон? Я кажу Шаталю, що мені вкрай необхідно поговорити з Ґалґані, і даю зрозуміти, що йдеться про підготовку втечі. Він каже, що може привести його на п’ять хвилин точно опівдні. У момент зміни охорони він заведе його на веранду, щоб поговорити зі мною крізь вікно, зовсім без платні. Опівдні Ґалґані стоїть коло вікна, я віддаю