хлопчики з мого дитинства, учасники наших розваг у найкращі моменти мого життя, – я переглядаю цей фільм, хоча й не планував його дивитися, показ чарівного ліхтаря, що його моя підсвідомість запалила всупереч моїй волі, напов нивши чарівним зворушенням цю ніч очікування перед стриб ком у велике невідоме майбутнього.
Час підбити підсумки. Отже, мені двадцять шість років, я в прекрасній формі, ношу в собі п’ять тисяч шістсот франків своїх і двадцять п’ять тисяч Ґалґані. Зі мною Деґа, у якого є десять тисяч. Напевно, я можу розраховувати на сорок тисяч, бо якщо Ґалґані нездатний захистити цю суму тут, то на борту корабля чи на Ґвіані це ще менш імовірно. Він це розуміє, тому й не прийшов за своїм патроном. Отже, я можу розраховувати на ці гроші, звісно, забравши із собою Ґалґані; він має ними скористатись, адже гроші його, а не мої. Я використаю їх задля його добра, але й сам скористаюся ними безпосередньо. Сорок тисяч франків – велика сума, тож я зможу легко підкупити помічників, тих, хто відбуває каторгу й хто звільнився, та наглядачів.
Підсумок позитивний. Одразу після прибуття треба тікати разом з Деґа й Ґалґані, це єдине, на чому я маю повністю зосередитися. Торкаюся бістурі – приємно відчувати холод його сталевої рукоятки. Те, що я маю таку небезпечну зброю, надає мені впевненості. Його корисність було доведено в інциденті з арабами. О третій ранку в’язні склали перед решіткою камери одинадцять туго набитих морських мішків з грубої тканини, до кожного прикріплена бірка. Мені вдається розгледіти одну, що звисає крізь решітку. Читаю: «К… П’єр, тридцять років, метр сімдесят три, сорок другий розмір. Взуття – сорок перший, номер у відомості – Х…» К… – це П’єрро-придурок з Бордо, засуджений у Парижі за вбивство на двадцять років примусових робіт.
Він хороший хлопець, людина злочинного середовища, прямий і справедливий, я добре його знаю. Бірка свідчить, наскільки доскіпливою й добре організованою є адміністрація, яка керує каторгою. Так краще, ніж у казармі, де речі видають на око. Тут усе описано, і кожен отримає одяг свого розміру. Через клапан на поверхні мішка помічаю, що це однострій білого кольору з вертикальними червоними смужками. З таким убранням пройти непоміченим навряд чи вдасться.
Я свідомо намагаюся змусити свій мозок викликати в пам’яті образи присяжних, суддів, прокурора тощо. Він категорично відмовляється підкорятися, від нього вдається отримати тільки нормальні образи. І я розумію, що для того, щоб інтенсивно, як було насправді, пережити сцени в Консьєржері й Больє, треба залишатися наодинці, на самоті. Я констатую це з полегшенням і розумію, що колективне життя, яке світить мені попереду, зумовить інші потреби, інші реакції та плани.
П’єрро-придурок підходить до решітки й питає:
– Як ти, Меті?
– А ти?
– Бачиш, я завжди мріяв дістатися до Америки, та, оскільки я гравець, мені не вдавалося назбирати грошей, щоб заплатити за мандрівку. Лягаві вирішили подарувати мені безкоштовну поїздку. Це ж добре, що тут скажеш, чи не так, Меті?
Він