більше ні слова, я беру патрон, який, між іншим, дуже чистий, і просто на його очах засовую в анус, запитуючи себе, чи людина може втримати два. Звідки мені знати. Підводжуся, застібаю штани… Усе гаразд, мене нічого не турбує.
– Мене звати Іньяс Ґалґані, – каже він, перш ніж вийти. – Дякую, Метелику.
Я повертаюся до Деґа і, відвівши його вбік, розповідаю про пригоду.
– Не дуже важко?
– Ні.
– Тоді ні слова про це.
Ми намагаємося зав’язати контакт із тими, хто вже втікав, якщо вдасться, – з Жуло й Ґітту. Нам страшенно потрібні відомості: як воно там, як ставляться, як зробити так, щоб залишитись удвох із другом тощо. Несподівано ми натрапляємо на цікавого типа, це особливий випадок. Він корсиканець, що народився на каторзі. Батько працював там наглядачем і жив з його матір’ю на островах Спасіння. Він народився на Королівському острові, два інші називалися Сен-Жозеф та острів Диявола, тепер – от вона, доля! – повертається туди, але вже не як син наглядача, а як каторжник.
Він дістав дванадцять років за крадіжку зі зломом. Дев’ятнадцять років, відкрите обличчя, чистий, ясний погляд. Ми з Деґа одразу розуміємо, що бідолаху підставили. Йому небагато відомо про злодійське середовище, але він може виявитися корисним щодо якомога точніших відомостей про те, що нас там чекає. Він розповідає про життя на островах, де провів чотирнадцять років. Наприклад, ми дізнаємося, що його нянькою на островах був каторжник, відомий крутий мужик, який спіймався на дуелі на ножах на Монмартрі за гарні оченята Золотої Каски.
Він дає нам цінні поради: утікати треба з материка, а не з островів, інакше втеча неможлива; а ще не варто потрапляти в список особливо небезпечних, бо з таким ярликом одразу після прибуття в порт Сен-Лоран-дю-Мароні тебе інтернують залежно від «заслуги» тимчасово або пожиттєво. Загалом на островах інтернують менше п’яти відсотків в’язнів. Інші залишаються на Великій Землі. На островах клімат здоровий, натомість Велика Земля, як розповідав Деґа, чисте паскудство, яке поступово виснажує каторжанина різними хворобами, смертями, убивством тощо.
Ми з Деґа сподіваємося, що на острови не потрапимо. Але в горлі в мене з’являється клубок: а якщо мене вже занесли в списки особливо небезпечних? Маючи довічне та ще історії з Трібуйяром і директором, до біди недалеко!
Якось поповзла чутка: у жодному разі не звертатись у медпункт, бо там отруюють усіх надто ослаблих і геть недужих, які нездатні перенести подорож. Напевно, вигадка. І справді, парижанин Франсіс-Фарватер підтверджує, що це байка. Так, один в’язень отруївся, але його брат, який працює в медпункті, розповів, що насправді там трапилось.
Виходило, що під час війни самогубець, великий спец по сейфах, пограбував посольство Німеччини в Женеві чи в Лозанні на користь французьких служб. Він роздобув дуже цінні папери, які віддав французьким агентам. Задля цієї операції його випустили з в’язниці, де він трубив свої п’ять років. Тож, починаючи з 1920 року, він жив спокійно завдяки одній-двом подібним операціям на рік. Попавшись, він щоразу починав шантажувати