на вас благотворно, можливо, біль чогось-таки вас навчить. Ви ж не думаєте, що я викличу лікаря спеціально для подібного на вас типа? Тож чекайте, коли в лікаря центральної в’язниці з’явиться час, щоб вас оглянути. Тимчасом прирікаю обох на сидіння в карцері до нового розпорядження.
Жуло дивиться мені просто в очі, немовби хоче сказати: «Цей гарно вбраний пан легко розпоряджається життям людей».
Я повертаю голову й дивлюся на начальника. Він гадає, що я хочу щось сказати. І запитує:
– Таке рішення вам теж не до смаку? Хочете щось заперечити?
Я відповідаю:
– Анічогісінько, пане начальнику! Лишень відчуваю потребу на вас плюнути, але цього не роблю, бо боюся забруднити слину.
Він настільки здивований, що, не одразу збагнувши сказане, червоніє. Але старший наглядач розуміє. І кричить підлеглим:
– Заберіть його й всипте як слід! Сподіваюся, за годину він приповзе молити про пощаду. Ми його видресируємо! Він мені взуття язиком вилизуватиме разом з підошвою. Рук не жаліти.
Двоє наглядачів заламують мені праву руку, двоє – ліву. І ось я долілиць на підлозі, із заведеними за спину руками на рівні лопаток. Мені накладають кайданки із зажимами, які з’єднують лівий вказівний із правим великим пальцем. Головний наглядач підводить мене, потягнувши, наче тварину, за волосся.
Не варто розповідати, що вони зі мною зробили. Досить того, що я пробув у кайданках за спиною одинадцять днів. Життям я завдячую Баттону. Він щодня кидав у мою клітку належний шмат хліба, але я не міг його їсти без допомоги рук. Мені не вдавалося його вкусити, навіть затиснувши проти решітки. Тож Баттон додатково кидав шматочки хліба на один укус, їх було достатньо, щоб вижити. Ногою я згрібав їх у купки, тоді лягав долілиць і їв, як пес, старанно пережовуючи кожен шматочок, щоб ні крихти не пропало.
Коли на дванадцятий день кайданки зняли, виявилося, що сталь в’їлася в тіло, подекуди метал був укритий розпухлим м’ясом. Старший наглядач перелякався, тим паче, що я від болю знепритомнів. Привівши до тями, мене відвели в медпункт, де промили все перекисом водню. І за наполяганнями санітара зробили протиправцевий укол. Мої руки наче задерев’яніли й ніяк не могли повернутись у нормальне положення. Після більш ніж півгодинного розтирання камфорним спиртом я зміг випростати їх уздовж тіла.
Я спустився в карцер, побачивши одинадцять шматків хліба; старший наглядач сказав:
– Тепер ти бенкетуватимеш! Дивно, ти не так уже й схуд після одинадцятиденного голодування.
– Я пив багато води, начальнику.
– Он як, розумію. Тепер їж досхочу, щоб відновити сили.
І пішов собі.
Нещасний ідіот! Він так каже, бо впевнений, що впродовж одинадцяти днів я нічого не їв, і якщо я наїмся без міри, то здохну через розлад шлунка. Нехай сам удавиться. Десь під вечір Баттон передав мені тютюну й цигаркового паперу. Я курю, курю, випускаючи дим в отвір для подачі тепла, якого, звісно, ніколи немає. Він придався принаймні для цього.
Трохи пізніше я викликаю