до вулиці Вестра Валльґатан. Недбало припаркувавши авто, наполовину загородивши вузький тротуар, він зайшов до крамниці. Там були клієнти. Валландер дав знак Вані Андерссон, що може почекати. Хвилин за десять приміщення спорожніло. Андерссон написала записку, приліпила її на шибі вхідних дверей і замкнула їх. Удвох вони ввійшли в тісну службову кімнатку на задвірку. Від запаху квітів тут паморочилася голова. Як завжди, Валландер не мав на чому писати, тож присунув до себе стосик карток для букетів і став занотовувати на їх звороті. На стіні висів годинник. За п’ять одинадцята.
– Почнімо з самого початку, – сказав Валландер. – Ви зателефонували в туристичне агентство. Навіщо?
Було видно, що крамарка бентежиться й непокоїться. На столі лежала розгорнута газета «Істадс аллеганда» з великою, на весь розворот, статтею про вбивство Гольґера Ерікссона.
«Цілком певно, вона не здогадується, – подумав Валландер, – що я тут маю надію не виявити зв’язку між Гольґером Ерікссоном і Єстою Рунфельдтом».
– Єста написав мені записку про те, коли він повернеться, а я її кудись заподіла. Скільки нашукалася – не знайшла. Ото й зателефонувала в агентство. Мені відповіли, що він мав відлетіти двадцять третього, але так і не з’явився в «Каструпі».
– Яка назва цього агентства?
– «Незвичайні подорожі». Воно в Мальме.
– З ким ви розмовляли?
– З Анітою Лаґерґрен.
Валландер записав.
– Коли ви подзвонили?
Андерссон подала час.
– Що ще повідомила Аніта Лаґерґрен?
– Єста не відлетів. Він не зареєструвався в «Каструпі». Єсті зателефонували на номер, який він подав перед тим, але ніхто не відповів. Лайнер полетів без нього.
– І на тому вони заспокоїлися?
– Лаґерґрен запевнила, що агентство надіслало Єсті письмове пояснення, чому він не може розраховувати на повернення частини витрат на подорож.
Було видно, що Андерссон хотіла щось додати, але стрималася.
– Ви про щось подумали, – лагідно сказав він.
– Подорож була дуже дорога. Лаґерґрен назвала ціну.
– Яку саме ціну?
– Майже тридцять тисяч крон. За два тижні.
Валландер згодився. Дуже дорого. Він навіть не подумав би вирушати в таку мандрівку. Тиждень у Римі коштував йому й батькові близько десяти тисяч.
– Нічогісінько не розумію, – раптом вихопилася вона. – Єста ніколи б так не повівся.
Валландер ухопився за ці слова.
– Чи довго ви працюєте в нього?
– Майже одинадцять років.
– Чи гарно вам працювалося?
– Єста справді добрий. Він любить квіти. Не тільки орхідеї.
– Про це ми поговоримо згодом. Чи не могли б ви його описати?
Андерссон задумалася.
– Він милий і доброзичливий, – відповіла вона. – Трохи дивак. І відлюдник.
Валландер із прикрістю відзначив, що цей опис міг би підійти Гольґерові Ерікссону. Ось тільки той навряд чи був милим.
– Він не одружений?
– Удівець.
– Чи