я зустрічала Єсту після його подорожей. На залізничному вокзалі або в нашому мальмському аеропорті «Стуруп». Єста ніколи нічого не викидав просто так. Якби мусив купити нову сумку, то я знала б про це. Тоді б він нарікав на дорожнечу. Іноді Єста скупиться.
«Але не пошкодував тридцяти тисяч на мандрівку до Найробі, – подумав Валландер. – І викинув гроші на вітер. Навряд чи добровільно».
Його гризла тривога. Він закінчив розмову, пообіцявши, що за пів години поверне ключі.
Уже поклавши трубку, Валландер зміркував, що крамницю, мабуть, зачинено на обід. Думки перейшли на почуте від Андерссон. Чорна сумка. Ті дві, знайдені в шафі, сірого кольору. Ніде не було видно наплічної сумки. Тепер уже відомо, що на початку кожної далекої подорожі Єста Рунфельдт проїжджав через Лімгамн. Підійшовши до вікна, Валландер задивився в далину, понад дахи. Уже не видно польського порома.
«Щось не те, – думав він. – Не зі своєї волі зник Рунфельдт. Може, стався нещасливий випадок. Ні в чому нема певності».
Щоб відразу дістати відповідь на одне з найважливіших запитань, він зателефонував у довідкове бюро й дізнався номер поромної лінії між Лімгамном і Драгером. Пощастило: до телефона тут же покликали службовця, відповідального за речі, забуті чи покинуті на поромах. Той службовець говорив по-данському. Відрекомендувавшись, Валландер сказав йому про чорну сумку, назвав дату, коли вона могла пропасти, і став чекати. За кілька хвилин данець, що назвався Моґенсеном, знову взяв трубку.
– Нема такої сумки, – запевнив він.
Подумавши, Валландер спитав навпростець.
– Чи буває, що на ваших поромах зникають люди? Скажімо, падають за борт.
– Дуже рідко.
Відповідь прозвучала доволі переконливо.
– Але все-таки буває?
– Таке трапляється на всіх суднах, – сказав Моґенсен. – Є самогубці. Є п’яниці. Є дурники, що балансують на перилах. Але це рідкість.
– Чи є у вас статистичні дані про потерпілих? Скільки людей врятувалося й скільки втопилося?
– Таких даних я не маю. Знаю з чуток. Переважно цих потерпілих виносить на берег уже мертвими. Декотрі застрягають у рибальських сітях. Декотрі пропадають безслідно. Але таких небагато.
Валландер більше не мав запитань. Подякувавши за допомогу, він поклав слухавку.
Хоч нічого не знав напевно, однак був переконаний, що Єста Рунфельдт не поїхав до Копенгагена. Спакував сумку, взяв паспорт і квитки та вийшов із дому.
А тоді зник.
На думку навернулася калюжа крові у квітковій крамниці. Про що вона свідчить? А чи не хибні висновки тут зроблено? Цілком можливо, що цей злом стався не через помилку.
Валландер ходив по квартирі. Силкувався добрати розуму. Ось уже чверть по дванадцятій. Задзвонив телефон у кухні. Курт здригнувся. Тоді швидко підійшов до апарата й відповів. Телефонував Ганссон із місця вбивства.
– Я дізнався від Мартінсона, що Рунфельдт зник, – сказав він. – Ти щось з’ясував?
– Принаймні те, що він не тут.
– У тебе