Рунфельдт мешкав на тій самій вулиці, на один квартал ближче до центру міста.
– Я віддам ключі, коли закінчу огляд, – пообіцяв Валландер.
Він вийшов на вулицю саме тоді, коли пара літніх людей насилу пробралася повз його невдало припарковане авто. Старенькі з осудом глянули на Валландера, але він удав, що нічого не зауважив, і пустився пішки.
Квартира була на другому поверсі будівлі, спорудженої на рубежі століть, як припустив Валландер. Він не скористався ліфтом, пішов сходами. Кілька років тому подумував про те, щоб переселитися в такий будинок. Тепер ця ідея видавалася нісенітною. Якщо вже міняти квартиру на Маріяґатан, то тільки на будинок із садком. Там жила би Байба. І, мабуть, пес. Відімкнувши замок, Валландер увійшов у квартиру. Майнула думка: скільки разів уже доводилося переступати чужі пороги – забиратися в житла незнаних людей. Біля дверей він застиг на місці. У кожного житла свій характер. З плином років Валландер виробив звичку розпізнавати людей по їхніх оселях. Він неквапно обійшов квартиру. Перший крок, дуже часто найважливіший. Перше враження. До нього не раз доведеться повертатись. Тут живе чоловік на ймення Єста Рунфельдт, який рано-вранці не з’явився в належному місці – в аеропорту «Каструп». Ваня Андерссон сказала, що Рунфельдт тішився подорожжю до Африки. Валландер дедалі дужче непокоївся.
Обійшовши чотири кімнати і кухню, він зупинився посеред вітальні – великої і світлої. Складалося враження, що квартиру меблювали абияк, не вкладаючи душі. Тільки в кабінеті відчувалося щось особисте. Тут панувало затишне безладдя. Книжки, папери, літографії із зображеннями квітів, географічні карти. Захаращений робочий стіл. Вимкнений комп’ютер. Обрамлені й засклені світлини. Діти і внуки. Знімок Єсти Рунфельдта серед орхідей на тлі якогось азійського краєвиду. На звороті написано чорнилом, що знято в Бірмі 1972 року. Рунфельдт усміхається невідомому фотографові. Приязна усмішка засмаглого чоловіка. Поблякли барви. Вона не поблякла. Поставивши на місце світлину, Валландер задивився на карту світу, що висіла на стіні, і не без труднощів з’ясував, де ж вона, ота Бірма. Тоді сів на стілець біля письмового стола. Єста Рунфельдт збирався в подорож. Але нікуди не поїхав. Якщо кудись і вибрався, то не тим чартерним авіарейсом «Незвичайних подорожей». Підвівшись, Валландер пішов до спальні. Застелене ліжко. Вузьке, односпальне. Стос книжок на нічному столику. Судячи з назв, усі вони про квіти. Крім однієї – про міжнародний валютний обіг. Валландер відклав цю книжку. Треба знайти щось інше. Нахилившись, він заглянув під ліжко. Нічого. Відчинив шафу. На горішній полиці стояли дві дорожні сумки. Зіп’явшись навшпиньки, він зняв їх. Обидві порожні. Тоді він приніс із кухні стільця, виліз на нього і почав оглядати полицю. Знайшов те, що шукав. У дуже небагатьох парубоцьких оселях зовсім немає пилу. Рунфельдтова оселя не стала винятком. На запорошеній полиці виразно виднів відбиток третьої сумки. Дві інші були старі, одна з них із поламаним замком, тож очевидно, що Рунфельдт взяв із собою цю третю. Якщо не залишив її десь тут у квартирі. Знявши куртку й повісивши її на стільці, Валландер відчинив усі шафи та сховки,