в Катманду більше скидається на тур всесвітньо відомими (що ж, принаймні в альпіністських колах) барами й ресторанами. Я відчуваю себе щасливцем, бо мене «посвятили» в атмосферу ринків Камбоджі: через них метушня Тамелю здається немов домашньою, а ще досить культурною.
26 серпня
Ми повернулися в район Тамель, щоб знайти відомий альпіністський магазин Шони й замовити перші у світі пухові шорти. Шона походить з народу шерпа, а її чоловік Ендрю, хоч він за походженням оззі[4], вже так довго живе в Непалі, що став і непальцем. Утім, він розважає нас так, як може тільки справжній австралієць. «Ред Оніон», звісно ж, для джин-тоніка пополудні – мушу сказати, це все в Катманду відбувається дуже цивілізовано – вечеря в іншому не менш відомому місці в Катманду, ресторані «Кілройс», а на завершення вечора – поїздка додому на рикші[5].
27 серпня
Приїхав мій сусід по кімнаті Тодд (Віндл, божевільний «ківі», який є лижником-екстремалом), на жаль для нього – без багажу. Це був початок довгого й врешті невтішного хрестового походу в пошуках його спорядження. Якийсь працівник аеропорту в Дубаї чи деінде тепер буде гордим власником повного комплекту гімалайського альпіністського та лижного спорядження – щоправда, з цього мало користі в пустелі. Єдиною втіхою для Тодда було те, що його пуховий костюм робили в Шони, тому він не зник із рештою спорядження. Сьогодні ми вечеряли в чудовому китайському закладі – відтепер, я думаю, нас чекає багато китайської їжі, оскільки ми подорожуватимемо через Тибет.
28 серпня
Великий день. Расс та Віту їдуть по суші з усім обладнанням, прямуючи до Тінгрі[6] в Тибеті. Дорога сюди займе два дні, а потім вони вирушать далі, до базового табору, де все облаштують. Така подорож не дала б решті з нас, простим смертним, достатньо часу для акліматизації, тому ми полетимо до Лхаси, розташованому на висоті 3600 метрів (Катманду – всього на висоті 1200 метрів), і поступово просуватимемось угору. Ми прямуємо до аеропорту, в якому, як і в будь-якому іншому аеропорті в цій частині світу, усі кудись поспішають і на щось чекають. Довгі черги, а потім ще трохи очікування, просто для різноманітності. Та який чудовий політ! Цього разу ми летимо на Air China 757, і всі підхоплюються до вікон, щоб глянути на Еверест і Чо-Ойю, коли ми пролітаємо повз.
Після годинного перельоту ми приземляємося в Міжнародному аеропорту Лхаси, та я не знаю точно, чому його так називають, бо він розташований за 93 кілометри від Лхаси! Літак паркується на під’їзній доріжці, і нас пакують до автобусів, перш ніж нам доводиться знову чекати пропуску через паспортний контроль та митницю. Принаймні температура, а – що важливіше – також і вологість, тут хоч трохи нижчі, чого не скажеш про висоту, від якої в мене вже починає паморочитися в голові. Під час перельоту ми за одну годину піднялися на 2400 метрів. Аеропорт і саме місто Лхаса знаходяться на тій же висоті, що й вершина Аоракі / гори Кука.
Коли ми вийшли з багажного залу, – і я маю на увазі саме те, про