панно Джо? – запитав Лорі, відмітивши для себе, що це ім’я їй справді пасує.
– Мені подобається танцювати, якщо є багато місця, а танці живі й веселі. Але в такій залі, я обов’язково щось зіпсую чи віддавлю комусь ногу, тому й тримаюся подалі від неприємностей і дозволяю Мег насолоджуватися часом. А ви не танцюєте?
– Іноді. Бачите… я жив за кордоном багато років, і ще мало часу знаю цю компанію, щоб зрозуміти, що тут прийнято, а що – ні.
– За кордоном! – вигукнула Джо. – О, розкажіть мені про це! Я люблю слухати, як люди описують свої подорожі.
Лорі не знав, з чого почати, але численні запитання Джо змусили його розповісти про все: і як навчався у школі міста Вевей, де хлопчики ніколи не носили капелюхи, і який у них був флот із човнів на озері, і як вони весело вирушали на канікулах у піші прогулянки по Швейцарії зі своїми вчителями…
– Мені так хочеться потрапити туди! – вигукнула Джо. – Ви були в Парижі?
– Ми провели минулу зиму там.
– І ви вмієте говорити французькою?
– Нам не дозволили говорити іншою мовою у Вевеї.
– Скажіть щось французькою, хоч трохи! Я можу читати нею, але не можу розмовляти.
– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis?[6]
– Як добре у вас виходить! Дай мені подумати… ви сказали: «Хто ця молода леді в красивих туфлях?»
– Oui, мадемуазель.
– А он моя сестра Маргарет, ви її бачили? Як гадаєте, вона гарна?
– Так, вона нагадує мені німецьких дівчат, виглядає такою свіжою і спокійною, і танцює, як справжня леді.
Джо аж засяяла від похвали своїй сестрі, виголошеній юнацькими вустами і постаралася запам’ятати цей простий комплімент, щоб передати його Мег. З-під завіси обидва диваки спостерігали за танцюристами, іноді критикуючи їх, розмовляли на інші теми і потроху почали відчувати себе старими знайомими. Засмученість Лорі як рукою зняло. Поведінка Джо заспокоїла його. Джо теж повеселішала, бо забула про свою сукню, яку так ніхто й не побачив. Їй подобався «малий Лоуренс» більше, ніж коли-небудь. Він теж кілька разів уважно подивився на Джо.
Для сестер Марч чоловіки були майже невідомими істотами, бо в них не було братів – ні рідних, ні двоюрідних. Тому Джо з цікавістю поглядала на Лорі. «Кучеряве чорне волосся, смуглява шкіра, великі чорні очі, гарний ніс, прекрасні зуби, маленькі руки й ноги, зріст вище за мій, вишукані як для хлопчика манери та й загалом веселий характер. Цікаво, скільки йому років?» – це запитання крутилося в неї кінчику язика, але намагання бути ввічливою перемогло, і Джо вирішила діяти обхідним шляхом.
– Гадаю, ви скоро вступите до коледжу? Бачу, як ви штудіюєте свої книжки, тобто, маю на увазі, що ви дуже старанно вчитеся, – Джо почервоніла від жахливого «штудіюєте», що вирвалося з її вуст.
Лорі посміхнувся і відповів, знизавши плечима:
– Десь за рік або два. У будь-якому разі я не піду раніше сімнадцяти.
– Хіба вам не п’ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона вже подумки приписала сімнадцять років.
– Шістнадцять буде в наступному місяці.
– Як