розповіла про свої пригоди, і коли вона закінчила, карета під’їхала до будинку сімейства Марч. З величезною вдячністю вони побажали Лорі на добраніч і увійшли в передпокій, сподіваючись нікого не потурбувати. Але щойно вхідні двері рипнули, дві маленькі голівки здригнулися, і два сонних, але нетерплячих голоси скрикнули з темряви кімнати.
– Розкажіть про бал! Розкажіть про бал!
Хоч Мег і назвала це «великим недоліком манер», але Джо захопила трохи солодощів для маленьких сестер, тож вони, задовольнившись і короткою розповіддю і солодощами, незабаром повлягалися.
– Що я можу сказати? Мені сподобалося відчувати себе прекрасною молодою жінкою, котра приїхала додому в кареті, побувавши на балу. Як приємно надягти свій халат, розчісувати волосся… – просторікувала Мег, коли Джо перев’язувала їй ногу, змочивши бинт в арніці.
– Але я щось не вірю, що ці прекрасні молоді жінки насолоджуються вечорами більше, ніж ми, незважаючи на наше обгоріле волосся, старі сукні, одну рукавичку на двох й тісні туфлі, які шкодять нашим щиколоткам, бо ж ми дурненькі, щоб правильно носити їх, – сказала Джо, і, гадаю, вона мала цілковиту рацію.
Розділ четвертий
Тяготи
– Ох, як важко, але треба знову ставати до роботи, – зітхнула Мег на ранок після танців. Свята завершилися, тиждень веселощів добігав кінця, й треба було братися за справи, які вона ніколи не любила.
– Хотілося б, щоб Різдво тривало весь час. Хіба це не було б прекрасно? – відповіла Джо, понуро позіхаючи.
– Так, приємно бачити на столі квіти, насолоджуватися святковою вечерею вдома, ходити в гості, їздити в кареті, читати й відпочивати, а не працювати. А є люди, які весь час так живуть. Ви знаєте, я завжди заздрю дівчатам, які мають таке життя, мені так подобається вся ця розкіш, – сказала Мег, намагаючись вирішити, яка з двох потертих суконь виглядає менш обшарпаною.
– Ну, в нас не може бути всього цього, тож досить мріяти, треба брати ношу, що впала на наші плечі, і нести її так бадьоро, як це робить Мармі. Я впевнена, що тітонька Марч для мене – звичайнісінька причепа, але, гадаю, прийде час, коли я навчуся не скаржитися, і тоді моя ноша стане легкою.
Ця ідея лоскотала уяву Джо, тому дівчина була в гарному настрої. Але Мег все одно була понурою, як хмара у смурний день, бо сьогодні її тягар – чотири розбещені дитини – здавався їй важчим, ніж будь-коли. Вона навіть не знайшла сил, щоб причепуритися перед дзеркалом, як робила це зазвичай, надіваючи на шию блакитну стрічку й якось по-чудному заплітаючи волосся.
– Який сенс у тому, щоб добре виглядати, коли мене ніхто не бачить, крім цих жахливих карликів, і нікого не хвилює, гарно я виглядаю чи ні? – пробурмотіла вона, різко зачинивши ящик комоду. – Я маю весь час працювати, і лише зрідка випадає трохи веселощів. Я старітиму, ставатиму потворною й понурішою, бо я бідна і не можу насолоджуватися своїм життям, як інші дівчата. Це так принизливо!
Тож Мег спустилася до сніданку з кислим виразом обличчя і весь час була не в гуморі. Насправді, сьогодні