знову. Коли Оксен підійшов ближче, то побачив низенького чоловіка, що нагрібав у носилки солому. Вони, мабуть, були важкенькі, бо він, стягши їх мотузком, ніяк не міг взяти на плечі.
– Може, підсобити? Га? – виступив із темряви Оксен.
Чоловік кинув носилки на землю.
– Нічого, я й сам…
Це був сільський балагур і політикан Кузько Сорокотяга.
– Крадеш помаленьку?
Кузь висякався, витер пальці об штани.
– Заповсігда, Оксене, ти вигадаєш що-небудь. У тебе виходить: набрав чоловік соломи у своєму хліві – вже вкрав. А яка ж це крадіжка? Я беру своє, зароблене.
– Ану витрушуй.
Кузь вивернув солому, а носилки відкинув геть. Вони впали на землю, клацнувши вербовими дугами.
– А тепер що, в міліцію поведеш?
– І поведу. А ти думав як? Люди по соломинці збирали, а ти носилками розносиш? А худобу чим годувати будемо? Ти про це думав?
– Хе-хе, – засміявся Кузь. – Ти так міркуєш, ніби це не наша артіль, а твоя економія. Ти, значить, усередині стоїш, а ми по боках, ти мене уперед ведеш, а я опинився, не хочу йти, бо несвідомий. Виходить, артіль для тебе організовували, а не для нас.
– Язик у тебе довгий, знаю, тільки сьогодні мені нема часу на розмову, то я тобі скажу коротко: забирай носилки і більше з ними в артільний двір не приходь. Спіймаю ще раз – передам у суд. Там за розкрадання колгоспної власності тобі припечуть, що слідує.
– Гарненьке спасибі! А що в мене в хаті нічим їсти зварити, тобі однаково? Дровець трохи є, але тримаю на зиму, а зараз сим-тим баба прокурить, аби їсти зварилося. Якби дали мені соломи на трудодні, – не крався б я з носилками до артільного двору. Я за все своє життя з чужого двору хворостинки не приніс…
– Ти, Кузьку, не ображайся, – вже м’якше сказав Оксен, – але я тобі скажу так, що, крім свого носа і живота, ти нічого не бачиш. Як би ми з тобою не говорили, все рівно не зрозуміємо один одного, бо говоримо на різних мовах. Ти хочеш, щоб у тебе було повне горище хліба і чотири пари чобіт, а я хочу, щоб до всього цього в нас ще росла й чорна металургія. Бо, як нападуть на нас країни капіталу, твоїми чобітьми і пампухами не відіб’єшся, треба буде чогось іншого. Крім того, ти заздриш дуже робітникові, що він піде в магазин і все, що захоче, купить за гроші… А хто ж тобі не дає стати робітником? Їдь на шахти, працюй, будь ласка. Ти скаржився: робітничому класу земний рай, а тобі пекло: півдня ореш, півдня під возом спиш…
– Ти мені зубів не замовляй. Думаєш, що коли я малограмотний, так, значиться, нічого й не розумію. От ти мені стільки раз докоряв, що я до куркулів жалість мав, а Гнат, той мене просто підкуркульником і досі хрестить… А воно зовсім не так. Ви куркуля вчилися по книжках ненавидіти, а мене – саме життя вчило. Так хто ж тоді сильніше їх ненавидів: ви чи я?
Кузько запалив загаслу цигарку, підсунув на потилицю порваний картузик, голубі, як весняне небочко, очі налилися собачою тугою.
– Було нас у сім’ї четверо, старші ходили по наймах, а я при батьках перебував. Але коли трохи підріс, повела і мене мати між чужих людей. Пам’ятаю: