курсистку стрижену, а тебе покине. Навіщо ти йому здалася, неграмотна й темна?» Пригнічена такими думками, ходила Олена як побита, не обзивалася ні до кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печі:
– Чи тобі, молодице, не з людей, що ти все мовчиш і до мене, старої, й словом не обізвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тоді піди до Килини-шептухи в Княжу Слободу, вона тебе відшепче. Вона від усього спосіб знає: і від напущення, і від пристріту, і від переполоху. Як же. Коли ми ще з нею тільки дівували, і то вона всі чари знала. Он якого собі парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Дві пари волів, земля, чумарки сині, чоботи юхтові. А в неї що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтіла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неї порохня сиплеться. А він багач. Музик аж із самого Гадяча наймав, – теревенила баба, пригадуючи бозна-колишнє.
Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна і, як і раніше, цуралася людей.
Надходила третя осінь. Маленький Сергійко, син Олени, уже бігає по двору, знає, як його звати і чий він є, а баба Сидориха ним не натішиться:
– Господи праведний, і в кого воно таке вдалося розбишакувате? Учора горщик розбило, сьогодні дивлюся, а воно крізь друшляк попіл просіває. Достеменний дід Гамалія.
Коли падав із дерев лист і люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звістку Олена, – змертвіла на місці. Як отямилася трохи, – кинулася бігти додому через підмети, через коноплі, плутаючись у сухому картоплинні.
Прилетіла до двору, бачить: якийсь чоловік у шинелі ходить по городі, Сергійка на руках носить. Уздрів Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам іде назустріч, усміхається; обличчя засмагле і якесь чуже, а усмішка знайома, рідна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть, подала йому руку, очі опустила, а з них сльози – кап-кап.
– Я думала, – плаче, – що ти до мене не повернешся. Покинеш мене з малою дитиною.
– Оце так вигадала! – засміявся Оксен і, узявши в одну руку котомку, а на другу сина, пішов у хату.
Оксен не тільки лишився жити в Олени, а й усе робив для того, щоб полегшити її життя. Допомагав, як міг, по господарству: поправив тин, витесав і закопав нові стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну, що туди влізла б Сидоришина хата. Прибираючи двір, ходив статечно, ворушив плечима, з задоволенням підставляючи під осінній вітерець мокру від поту сорочку.
– Не гони так. Ухоркаєшся, – просила Олена.
– За роботою дуже скучив. За землею.
Але не дуже довго довелося йому поратися на своєму дворі. Незабаром викликали його в Зіньків. Повернувся звідти задуманий і заклопотаний.
– Що це з тобою? – зазирала йому в очі Олена, подаючи на вечерю пісний борщ із квасолею.
– Призначили мене головою троянівської артілі. Олена сплеснула руками, очі зайнялися тривогою:
– Може б, ти відмовився, доки не пізно? В тебе одна