– «За що ж він битиме?» – питаю. – «Він знайде за що».
На другий день погнав я пасти. Хлопці полягали спати на толоці, а мене заставили скот завертати. Вони собі спочивають, а я стримлю з герлигою біля худоби. Сонце пече, трава пахне, рай, та й годі. Присів я на травичку та незчувся, як і заснув. Як опече мене щось по спині, я так і скрутився, як листочок на вогні. Глядь – хазяїн з батурою стоїть, зуби шкірить: «Оце так доглядаєш хазяйське добро? Отак пасеш?» Та батогом по ногах, по ногах, так п’явками й беруться. Упав я на землю, прошусь: «Дядечку, не бийте, я більше не буду!..» А він осатанів, нічого не чує, батурою чистить, аж мені в очах все перевертається, як млинок. Порвав на мені штанці, сорочку пошматував разом із тілом, кинув на толоці, мов цуценя.
До самого вечора лежав я, гірко плачучи. Підходили до мене пастушки, щось говорили, але я до них не обзивався. Звечоріло. Погнали худобу, а я лежу один посеред степу, і тільки сира земля мені рани студить. То грудьми на ній полежу, то на спину перевернуся – і легше мені зробиться, малому, не так болить побите тіло. Лежав я, лежав, потім устав і побрів до хутора, мов каліка безнога. Іду, а сонце вже зайшло, небо червоне, а по ньому білі голуби літають. Як заплачу я, як закричу. Був би, думаю, і я голубом, полетів би матері прохати, щоб забрала мене звідси… А ти кажеш, я за куркулями жалію. Хай за ними чорна яма жаліє!
Кузько зробив судорожний рух кадиком, якось по-гу-сячому повернув шию.
– Проте й куркулі теж бувають різні, – продовжував він далі. – Викурили ми із Троянівки Василя Гончаренка. Скажи мені, який із нього куркуль? Наймитів не тримав, землі на слабенького середняка, в політику не ліз. Так ми його за штани і в конверт. А справжні куркулі по Казахстанах та по Середніх Азіях живуть, пасіки порозводили, чай з медочком попивають…
– Ну, сам знаєш, ліс рубають – тріски летять.
– Отож. Я й говорю – до людей підхід треба мати. Спіймав мене ти з носилками – і зараз грозиш під суд віддати. А, бач, того й не подумав, чого я сюди з цими проклятими носилками прийшов? Отож, щоб тріски не летіли, треба подумати, а не так, з тень-телепень.
Кузь забрав пусті носилки, пішов двором. Оксен довго дивився йому вслід; хотів завернути назад і сказати, щоб Кузь забрав солому, але потім роздумав: «Як не є, він злодій, а злодіїв жаліти нічого» – і, затоптавши цигарку, пішов до контори.
Він зайшов у свою кімнату-кабінет і, не роздягаючись, а тільки повісивши на цвяшок шапку, сів за стіл з тим почуттям заклопотаності і відповідальності, яке охоплювало його кожного разу, коли він поринав у турботи дня. Проглянувши свою записну книжечку, що лежала на столі, Оксен подумав, що сьогодні вранішнього наряду не буде давати, бо він був даний учора ввечері, і це було зроблено для того, щоб мати можливість сьогодні вранці виїхати на Власівку за будівельним матеріалом.
«Так, але за що він мені наплював у душу? – пригадав він розмову з Кузем. – Якщо в мене й були якісь помилки, то я їх робив не тому, що хотів, а тому, що не знав, як робити