хвилину на стільці, Гнат обірвав свист, тупнув ногами об підлогу, оббиваючи грязюку.
– З хуторів їду, – хрипко сказав він.
– Воно й видно: так брагою від тебе й несе.
Гнат байдуже лупнув очима, губи його знову склалися в дудочку.
– Перестань свистіти, це тобі не в конюшні!
Гнат обірвав свист, ляснув нагаєм по халявах:
– По заготовках їздив. З м’ясом, знаєш-понімаєш, ще не так, а з яйцями біда. Зривають план. У тебе теж, здається, недовиконано.
Гнат вийняв засмальцьований блокнотик, розгорнув його, з-поміж листочків посипалися крихти і тютюнова потеруха.
– Точно. Недовиконання плану. Які ж ти заходи будеш вживати?
– Посаджу все правління на гнізда – хай несеться.
– Ти, знаєш-понімаєш, зубів не скаль! Є решеніє, за порушення строків виносити догани, так що гляди, щоб і ти не доплигався.
– У мене зараз сівба. Так що не до яєць. А що в біса ви з уповмінзагом робите?
– Не твоє діло. Ми тобі не підотчотні.
– Ми тобі також…
Гнат порипів шкірянкою, посвистів, похвоськав себе нагайкою по халявах і, бачачи, що Оксен з ним говорити не хоче, вийшов надвір. Оксен знову зупинився біля вікна і задумався. «Да, треба будувати нові конюшні, бо старі вже зовсім валяться. Та як їм і не валитися, коли в них ще стояли коні пана Горонецького. А коли це було?… А Кузько неправий. Він дивиться на життя, як півень на тік: можна дзьобнути зернинку на дурничку – добре. Не можна – треба йти в інше місце. Натурально…»
Думки в Оксена обірвалися: в кабінет зайшов завгосп артілі Григір Тетеря.
– Підводи готові. Можна їхати, – сказав він і сів на стілець. Говорив смирним, тихим голосом, як паламар у церкві. Якусь мить він мовчав, потім розправив долонею вуса, і лице зробилося змовницьким:
– У Власівці ліс хороший, та тільки як би нам не переплатити. Коли б свої гроші, то нічого, а то ж людські.
Оксен усміхнувся і заспокоїв старого, що переплатити не повинні, тому що по других місцях ще дорожче.
Григір ніби заспокоївся, але ще довго прикидає в умі, скільки-то воно буде коштувати отой ліс на конюшню.
Скнарість Григора як завгоспа була всезвісною не тільки в Троянівці, а й по навколишніх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григір вичитував хуторянам, які їхали через Троянівку на базар до Зінькова, за всякі дрібниці: за дьоготь, що по-безгосподарському хлюпає з мазниці, за те, що коняка не так запряжена і вже, напевно, їй натерло холку хомутом і т. д. і т. п. А в артілі він був ще вибагливіший, ще нещадніший: скіпався до свинарів, що не бережуть відер, корит, що на тому, мовляв, тижневі зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбивані лежать, бо ніхто за ними не дивиться, нікому вони не потрібні. До конюхів він присікувався, що в них «збруя горить, як у тих циган». Учора посадив двох лимарів, так розказують, що реміння вже к лихій годині перетліло. Ще б пак! Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пірчить.
Особливо