А з часом вона зникла. Так буває з річками – чи то клімат змінюється, чи то людина втручається, але пропадає річка з лиця землі. От так і річка Почайна. Текла-текла через Київ, а потім зникла. І здавалося б, хто про неї пригадає? Але цій назві призначено навіки залишитися в історії. Адже саме тут, «на Почайне реце», як оповідає літопис, князь Володимир у 988 році хрестив Русь. Значення цієї події для України, як і для інших слов'янських народів і держав, важко переоцінити. Це було початком нової епохи, епохи абсолютно нового геополітичного і культурного розвитку величезних територій, заселених слов'янами.
Звичайно, процес християнізації слов'янських народів почався задовго до 988 року і продовжувався після цього ще немало років. Більшість істориків схильна вести відлік появи християнства в Київській Русі з часів правління в Києві князів Аскольда і Діра. «Повість минулих літ» оповідає нам про те, як Аскольд і Дір, будучи ще язичниками, намагалися узяти Константинополь. Руси прибули до столиці Візантії на 200 човнах, тоді як візантійська армія в той момент воювала з арабами і була далеко від міста. Здавалося, нічого вже не врятує Константинополь. Але імператор Михайло III і патріарх Фотій звернулися з молитвою до Бога. До моря з Влахернської церкви була віднесена Риза Богородиці, що зберігалася там. І як тільки торкнулася свята реліквія води, розбушувалося море, піднялася буря небаченої сили, розкидала і потопила кораблі русів, так що небагатьом вдалося врятуватися. Аскольд і Дір, побачивши таку силу і гнів Божий, прислали послів до Константинополя і попросили хрестити їх.
Після цих подій Аскольд і Дір правили в Києві ще 16 років. Будучи вже християнами, вони, проте, не звели християнство в ранг державної релігії, і тому в Києві дотримувалися як християнських, так і язичницьких звичаїв. Проте після вбивства Аскольда і Діра і запанування в Києві язичника князя Олега християни почали піддаватися гонінням і переслідуванням. Ситуація змінилася з приходом до влади князя Ігоря. Його правління відрізнялося віротерпимістю. Хоча він і залишався язичником, при ньому не тільки припинилися гоніння на християн, але їм виявлялося усіляке сприяння. Після вбивства Ігоря формально княжити в Києві почав його малолітній син Святослав, але реально влада належала його матері княгині Ользі. Після загибелі чоловіка вона відправилася до Константинополя, де прийняла християнство.
Проте Ользі, яка, по висловленню літописця, була «як зоря перед сходом – хрещенням Русі», не вдалося прищепити любов до Христа своєму синові Святославові. Він був не просто язичником – Святослав люто ненавидів християн, руйнував храми і розгоняв християнські общини. Життя своє він провів у безперестанних походах проти сусідів, причому походи ці здебільшого були невдалими. Князь постійно ворогував з Візантією, до того ж жерці змогли вселити йому, що всі його поразки – це кара за відступ від батьківської віри і для того, щоб язичницькі боги змилувалися, необхідно остаточно знищити християн. Що Святослав і намагався зробити, але, на щастя,