якомога доброзичливішого виразу. Вийшло не дуже переконливо.
Рипнули двері. Навпроти його столу непевно зупинилася худенька білява жінка із запалими, аж прозорими від сліз очима. Знову він бачить самі лише очі.
– Я Маргарет Келлер, дружина Ентоні.
– Сідайте, місіс Келлер, – він рвучко підвівся, жестом запропонував несміливій гості широкий шкіряний диван побіля вікна. – Щиро співчуваю з приводу вашого… вашої втрати.
Вона не зрушила з місця.
– Але я… не за співчуттям прийшла. Коли я зможу побачити свого чоловіка?
Доктор Паскуда подумки вилаявся. Це було єдине, що в нього добре виходило англійською. Бо він так і не спромігся до пуття вивчити чужу мову. Ґвалтував і ламав її, вона затято робила з ним те саме. А для таких розмов, як оця, словникового запасу зазвичай бракувало. Хоч, певно, справа була не в словниковому запасі…
– Маргарет, наразі він мертвий. І ми не знаємо, як швидко зможемо… виправити це становище.
– Гаразд, то коли я зможу з ним поговорити?
– Він мертвий, Маргарет.
– Але в мене… в нас… в нас усе гаразд зі страховкою! – вона незчулась, як зійшла на крик. – Ми маємо заощадження! Ми продамо дім!.. Чого ще вам бракує для того, аби врешті почати працювати?!
– Ви молода й приваблива жінка, – раптом випалив зізнання доктор Паскуда. – Дім залиште собі. Певен, ви цього заслуговуєте.
Маргарет подивилася на нього, як на божевільного.
– Але він не потрібен мені без Ентоні! Ми разом про нього мріяли, разом його будували, він створений для двох! Невже ви не здатні цього зрозуміти? Звісно, Ентоні не щодня був таким, у якого я закохалася… Та й мені часом бракувало терпіння, того ранку ми знову посварилися, але все не може на цьому скінчитися! Тільки не так!..
Доктор Паскуда, не відриваючись, дивився на неї. Вона просила його оживити мертвого. І в середині ХХІ століття це було можливим.
Він спробував пригадати, коли це почалося. Однак роки не бажали виструнчено шикуватися у спогади, плутали сліди, ховалися, лякливо визирали з-за плечей одне одного, мовчали.
Третє тисячоліття все ще нашої ери натужно прогнулося під вагою хворобливо розповнілого науково-технічного прогресу. Щоправда, новий час став примітним лише резонансними досягненнями у медицині, в інших сферах життя майже все чомусь залишилось, як було. Пересічні громадяни так само їздили на автівках надійних перевірених марок (хіба що їх стало забагато – міста просто захлиналися од потоків машин), мешкали в старих добрих багатоповерхівках (переїзд до чепурного заміського будиночка досі лишався американською мрією не для всіх), рятуючись комп’ютерними іграми та сексом по телефону.
На диво, майбутнє обійшлося без нових, не досліджених наукою епідемій, без техногенно-екологічних катастроф і навіть без «кіборгів», «бетменів» та «чужих», дарма що нові частини саг про тих та інших так само переможно крокували кінотеатрами. Злітали та сідали літаки на центральних летовищах світу (здебільшого перевірені часом та інженерами-проектувальниками