останніх десяти років, задовго до того, як хтось із нас збагнув про його махінації.
– Чому б управителю просто не відмовитися мати справу з цією людиною, коли ми всі знаємо, що її гроші фальшиві?
– Тому, що управитель – пихатий індик, і він відмовляється вірити, що хтось здатен відтворити ідеальну копію однієї з його коштовних п’ятифунтових банкнот. Тож Мартінес наміряється обміняти всі свої старі лампи на нові[7], і я нічого не можу з цим вдіяти.
– Я завжди можу його ліквідувати, сер.
– Управителя чи Мартінеса? – перепитав сер Алан, не зовсім упевнений, чи Скотт-Гопкінс жартує.
Полковник усміхнувся. У принципі, йому було байдуже кого.
– Ні, Браяне, я не можу санкціонувати вбивство Мартінеса, доки не отримаю законної підстави для цього, і коли я востаннє зазирав у Карний кодекс, за виготовлення фальшивих грошей зараз не страчують.
Дон Педро сидів за столом і нетерпляче тарабанив пальцями по нотатнику в очікуванні телефонного дзвінка.
Засідання ради директорів запланували на десяту ранку, зазвичай такі збори закінчувалися опівдні. Уже двадцять по дванадцятій, а Фішер досі не зателефонував, хоча він отримав чіткі вказівки одразу повідомити про результати зустрічі. Раптом Мартінес згадав, що Карл рекомендував Фішеру не контактувати з шефом, доки не відійде достатньо далеко від Беррінґтон-гаусу, щоб бути певним, що ніхто з членів ради директорів не стане свідком його дзвінка.
Карл також порадив майору вибрати таке місце, де б ймовірність зустрічі з кимось дорівнювала нулю. Фішер зупинився на пабі «Лорд Нельсон» не лише тому, що той розташовувався за милю від верфі Беррінґтонів, а й через те, що це був портовий район: у пабі наливали пінтами алкогольні напої, інколи сидр і ніколи «Бристольський крем Гарві»[8]. Але що найважливіше – біля вхідних дверей стояла телефонна будка.
Телефон на столі дона Педро задзеленчав. Він схопив слухавку іще до другого сигналу. Карл також порадив Фішеру не називатися, коли той дзвонив із телефонної будки, а також контролювати час розмови, щоб передати своє повідомлення за одну хвилину.
– «Гарланд і Вольф», Белфаст.
– На небі є Бог, – відповів дон Педро.
Лінія дала відбій. Отже, на засіданні ради директорів не обговорювали нічого суттєвого, про що Фішеру варто було повідомити перед завтрашньою поїздкою до Лондона. Дон Педро поклав слухавку і поглянув на трьох чоловіків, що сиділи навпроти. Кожен із них уже знав, яким буде його наступний крок.
– Заходьте.
Головний касир відчинив двері й відступив убік, пропускаючи банкіра з Арґентини до кабінету управителя. Мартінес увійшов, одягнений у модний двобортний костюм, білу сорочку та шовкову краватку, все придбане у кравця на Севіл-роу. За ним слідували два охоронці, котрі несли велику потовчену валізу з ініціалами «Б. М.». Позаду йшов цибатий джентльмен в елегантному чорному піджаку, сірому жилеті, штанях у смужку та з темною краваткою, щоб нагадати простим смертним, що він та управитель