Фішер швидко покрокував за ним у коридор.
– Як ваше подружнє життя, майоре?
– Краще й бути не може, – збрехав Фішер, який хутко второпав, що жити самому дешевше, ніж удвох.
– Радий це чути, – Мартінес передав майору пухкий конверт.
– Що це? – поцікавився майор.
– Невеличкий бонус за першу перемогу, – пояснив Мартінес, коли Карл відчинив вхідні двері.
– Але ж це я у вас у боргу, – зауважив Фішер, засовуючи конверт у внутрішню кишеню піджака.
– І я впевнений, що ви мені його відпрацюєте, – сказав Мартінес, помітивши чоловіка, який сидів на лаві через дорогу, роблячи вигляд, що читає «Дейлі мейл».
– Ви все ще хочете, щоб я приїхав до Лондона до наступного засідання ради директорів?
– Ні, але щойно почуєте, хто отримав контракт на спорудження «Бекінґема», зателефонуйте мені.
– Ви будете першим, хто про це дізнається, – пообіцяв Фішер.
Він жартівливо віддав своєму новому шефу честь і закрокував у бік Слоун-сквер. Чоловік по інший бік дороги за ним не пішов, адже капітан Гартлі не сумнівався, куди саме прямує майор. Дон Педро посміхнувся й повернувся в будинок.
– Карле, скажи Дієґо та Луїсу, що я хочу бачити їх негайно, і ти мені також будеш потрібен.
Мажордом вклонився й замкнув вхідні двері, даючи зрозуміти, що про свої обов’язки він пам’ятає. Дон Педро повернувся до свого кабінету, сів за стіл, усміхнувся й подумав про зустріч, яку щойно провів. Цього разу вони від нього не втечуть. Усе готово, щоб тепер заразом добити всю сімейку. Він не збирався розповідати майору, яким буде наступний крок. Адже мав чуйку, що, незважаючи на регулярні бонуси, цей чоловік може накласти в штани, і невідомо, чим це може обернутися. Дону Педро не довелося довго чекати: у двері постукали і в кімнату ввійшли троє чоловіків, яким він міг довіритись. Двійко його синів зайняли свої місця по інший бік столу, що вкотре нагадало йому про відсутність наймолодшого сина. І це лише додало дону Педро рішучості. Карл залишився стояти.
– Засідання ради директорів не могло б закінчитися краще. Перевагою в один голос погодили продовжити будівництво лайнера «Бекінґем», і саме голос майора це забезпечив. Наступне, що нам потрібно з’ясувати, – яка верф укладе контракт на його спорудження. Поки ми цього не знаємо, не можемо продовжувати роботу над другою частиною мого плану.
– А позаяк це може коштувати купу грошей, – зауважив Дієґо, – чи є у тебе ідеї щодо того, як фінансувати цю операцію?
– Аякже, – відповів дон Педро. – Я наміряюся пограбувати банк.
Полковник Скотт-Гопкінс заскочив у «Кларенс» перед самим полуднем. Цей паб був розташований лише за сотню ярдів від Давнінґ-стрит і добре відомий серед туристів. Чоловік підійшов до стійки, замовив пів пінти бітера[6] та подвійний джин із тоніком.
– З вас три шилінґи та шість пенсів, сер, – сказав бармен.
Полковник поклав на стійку два флорини, підхопив напої та попрямував до ніші в дальньому куті, схованої від сторонніх очей. Він поставив напої на невеликий дерев’яний столик, позначений колами від пивних келихів і слідами від недопалків. Зиркнув