бачить обліковців новоспечених мам. Але навіть він, – Третя розвела руками, – жодного разу не бачив Шрамового. От тобі й тема для роздумів!
Насправді, крім того, чому ми одних обліковців бачимо, а інших – ні, роздумувати нам обом було над чим. Наприклад, над тим, звідки ми взялися, адже обоє мали відбиток враження про людське життя й підозру, що ми – вчорашні люди, хоч нічогісінько про те вчорашнє й не пам’ятали.
Або яке наше призначення тут сьогодні, крім того, щоб назирці ходити за нашими підопічними та збирати монети?
Так, монети. Третя сиділа й підкидала правою рукою жменю золотих монет. І я знав напевне, що в її лівій кишені лежить купка срібних. Я теж мав такі: у правій кишені – золоті, у лівій – срібні. Монетки час від часу з’являлися в мене то в одній, то в іншій руці, і я клав їх у відповідну кишеню. Не знаю чому, та я не міг їх впустити на землю, викинути чи загубити. І що з ними робити, я також не знав. Тому просто тягав за собою в кишенях, скидаючись на ходячу свинку-скарбничку, і сподівався на єдине: що кінець кінцем мене не доведеться розбивати, як ту свинку, щоб отримати накопичене.
– А хай йому, оце так вона розійшлася! – несподівано вигукнула Третя й зістрибнула з воріт.
Якусь мить я сидів і з подивом витріщався на її схвильоване обличчя, аж поки й мене наздогнало щось схоже на емоційне цунамі.
З хати йшов такий вихор, що якби ми мали хоч трохи ваги, нас би знесло до котрогось із полюсів. Серед усього потоку відчуттів, що важко хльостав нас зусібіч, я зміг розпізнати лише маленькі часточки Мілиного занепокоєння, тимчасом Третя аж трусилася від того, що впало на її голову.
Імовірно, у хаті здійнявся скандал серед господарів, від якого Лейла опинилася чи не на грані, а Міла була просто спостерігачем.
– Ой, хоч як не хочеться, але доведеться туди пірнати! – зітхнув я, намагаючись надати голосу якомога більшої безтурботності, щоб трохи збадьорити Третю. Але вона вже зникла.
7
Якби Шрама хтось запитав, чим є життя особисто для нього, він без зволікань відповів би: «Водостоком». Ти сидиш у ньому гвинтиком, і повз тебе постійно щось пропливає: іноді чиста вода, іноді брудна, а часом узагалі якісь смердючі відходи, такі токсичні, що після них від тебе залишається хіба шапка. Отак воно все тече повз тебе, і ти нічого не можеш вдіяти, бо від тебе нічого не залежить. Усе залежить від того, у якому місці якого водостоку тебе вкрутили. Якщо пощастить – сидітимеш у вихідній трубі з артезіанської свердловини й насолоджуватимешся чистотою й свіжістю буття. Якщо не пощастить, усе життя нюхатимеш помиї в каналізації. Але основна заковика полягає в тому, що хай би де ти сидів, рано чи пізно все одно заіржавієш і полетиш на брухт, тож нащо його смикатися? Сувора правда життя: усе, що ти можеш зробити, – це навчитися призвичаюватися до своєї труби й брати від неї все найкраще, доки не опинився на брухті. Ось так.
Шрам не сумнівався, що його вкрутили в каналізацію. І вважав, що це назавжди.
Чи був Шрам сиротою? Ні. У нього була мати, був навіть батько. Були собака і кіт. Що ще? А, так – було ще