вжити цей вираз стосовно нашого брата, то я був виснажений.
Цілодобово я висів у Міли над душею: слухав, дивився, варився в її соку й невтомно… байдикував. Я був незримою чутливою тінню, котра пропускає крізь себе навіть більше, ніж її господиня, і досі навіть не знав – навіщо.
Я виплив із Лейлиної кімнати, де дівчата шили собі саше, проминув заклопотану Серафиму (що на моєму рівні відчуття була немов згусток спецій, від яких можна зомліти), пройшов повз Шрама (водянистого й несолоного типа, який курив у сінях) і висунувся надвір.
Зима ніжилася й блищала де тільки можна. На кожному сантиметрі горизонтальної поверхні лежав сніг, за винятком порога й доріжки до воріт – хоч якусь частку господарчих робіт із Шрама таки витискали.
Та більше, ніж розчищене подвір’я, мене подивувало видіння над воротами, що біліло і блищало краще, ніж сніг у сонячну днину. Не вірячи своїм очам, я попрямував туди.
На стовпі воріт, закинувши ногу на ногу, сиділа чорноволоса дівчина в білому вбранні. Розпущене довге волосся вільно стікало по спині, надаючи навколишній білизнí ще більшої сліпучості, потилицю прикрашав маленький круглий капелюшок, що нагадував феску, а боса ступня погойдувалася в такт польоту монет, які дівчина підкидала й ловила з виразом цілковитої нудьги в темних очах.
– Це ж треба! – бездумно вигукнув я. – Я тебе бачу!
На якусь мить вона повернулася й глянула на мене тими знудьгованими очима.
– Я тебе також бачу, – спокійно відповіла і відвернулася, ніби мала важливіші справи. Монети продовжували підлітати в повітрі.
– Я хотів сказати, – спробував я реабілітуватися й видатися меншим йолопом, ніж був насправді, – що ти перша з наших, кого я побачив! Не знаю чому, але я дуже зрадів цій зустрічі. Я чомусь думав, що ми одне одного не бачимо.
– А-а-а, – байдуже протягла вона, не полишаючи свої монети. – Декого з наших ми можемо бачити, але не всіх.
– А ти чия? – Я таки не втримався й озвучив це питання.
– Лейлина, – відповіла чорнявка, покрутившись на стовпчику, і в цьому русі я помітив певну нетерплячість. – Міг би й здогадатися, адже ти мене таки бачиш! – передражнила вона мене.
– О, вибачте, Ваше Всезнайство! – ображено буркнув я й відвернувся. – Не буду більше ображати вас своєю неосвіченою присутністю!
Я попрямував за хату в надії й собі знайти якогось стовпа, бажано – вільного від бундючних дівуль.
– Та ну, хто ж так швидко ображається! – гукнула мені в спину чорнявка, і я сприйняв ці слова як спробу вибачення. – Іди, сідай поруч. Усе одно нам із тобою доведеться часто перетинатися.
Я примостився біля чорнявки на сусідньому стовпі й хотів назватися, але не міг цього зробити належним чином, бо досі не знав свого імені.
– Сто двадцять восьмий, – сказав я, трохи ніяковіючи. – Вибач, але той номер – це єдине, що я про себе знаю.
– Не хвилюйся, я знаю не більше, – дівчина облишила свій зверхній тон і тепер здавалася якщо не доброзичливою, то хоч нормальною. – Я – сто тридцять третя, – на цих словах