новиною. Докторе Кент, займіться, будь ласка, місіс Емсворд. Так от, – продовжував сер Джеймс, – побіління шкіри – справді поширений наслідок прокази. Але в цьому випадку маємо справу із захворюванням, що викликає неправильну пігментацію шкіри, так званою псевдопроказою. Ця хвороба прикра, її важко лікувати, але, безумовно, вона не інфекційна й не має нічого спільного зі справжньою проказою. Цікаво, що симптоми надзвичайно схожі, а причина захворювання – неясна. Не виключено, що тут відіграють важливу роль психологічні фактори, про які ми ще дуже мало знаємо. Можливо, що психічна травма, величезна напруга та страх, які відчував хлопець упродовж тривалого часу з того самого моменту, як опинився в тісному контакті з прокаженими, і викликали фізичні зміни організму, подібні до тих, яких він остерігався. Але бачу, – додав сер Джеймс, – що місіс Емсворд вже приходить до тями. Як добре, що від щастя не вмирають!
Випадок із камінцем Мазаріні
Доктору Ватсону було приємно знову опинитися в неприбраній кімнаті на другому поверсі на Бейкер-стрит, яка колись стала відправною точкою багатьох його чудових пригод. Він оглянув наукові таблиці та мапи на стіні, обпечену кислотою полицю для хімікатів, футляр для скрипки, що стояв у кутку, відро для вугілля, в якому колись лежали старі люльки та тютюн. Нарешті його очі зупинилися на свіжому й усміхненому обличчі Біллі, молодого, але дуже метикуватого та тактовного слуги, котрий хоча б трохи допомагав боротися зі самотністю та замкнутістю, що оточували таємничу постать видатного детектива.
– У вас, здається, змін узагалі не відбувається, Біллі. І ви також не змінюєтеся. Сподіваюся, те саме можна сказати і про нього?
Біллі з певним неспокоєм поглянув на зачинені двері спальні.
– Я думаю, що він у ліжку, спить, – промовив він.
Була сьома вечора прекрасного літнього дня, але доктор Ватсон був достатньо обізнаний із нетрадиційним режимом дня свого давнього приятеля, щоб не здивуватися цьому повідомленню.
– Це, мабуть, означає розслідування справи?
– Атож, сер, він зараз дуже важко працює. Тому боюся за його здоров’я. Він блідне, худне і нічого не їсть. «Хочете вечеряти, пане Голмс?» – запитала його пані Гадсон. – «О сьомій тридцять завтра», – відповів він. Ви ж його знаєте, коли він занурюється справу.
– Авжеж, Біллі, знаю.
– Він за кимось стежить. Вчора був робітником, котрий шукає роботу. А сьогодні вирядився старою бабою. Я його не впізнав, хоча мав би вже вивчити ці витівки.
Біллі з посмішкою вказав на дуже пошарпану парасольку, що притулилася до тапчана.
– Це частина вбрання старенької, – пояснив він.
– І що в нього зараз за справа, Біллі?
Біллі стишив голос, наче повідомляв якусь велику державну таємницю.
– Вам я сказати можу, сер, але це не повинно вийти за межі цієї кімнати. Це справа про діамант корони.
– Ви про крадіжку камінця вартістю сто тисяч фунтів?
– Саме