мене не буде в кімнаті, все одно його впустіть.
– Слухаюсь, сер.
Ватсон зачекав, поки двері не зачинять, а потім серйозно звернувся до свого товариша.
– Слухайте, Голмсе, це просто неможливо. Він відчайдушний чоловік, котрого ніщо не зупинить. Можливо, він прийшов вас вбити.
– Це мене не здивувало б.
– Я наполягаю на тому, щоб залишитися з вами.
– Ви б жахливо заважали.
– Йому?
– Ні, мій любий друже, мені.
– Ну, я ніяк не можу вас покинути.
– Ще й як можете, Ватсоне. І зробите це, адже ніколи не пропускали гру. Я впевнений, що дограєте її до кінця. Цей добродій прийшов із якоюсь метою, але він може залишитися заради моєї.
Голмс дістав свій нотатник і накидав кілька рядків.
– Візьміть кеб до Скотленд-Ярду і передайте це Юґелу з карного розшуку. Повертайтесь із поліцією. Тоді й відбудеться арешт.
– Зроблю це з радістю.
– А до того, як ви повернетесь, я матиму достатньо часу, щоб з’ясувати, де зараз камінчик.
Він торкнувся дзвоника.
– Думаю, що ми вийдемо через спальню. Цей запасний вихід надзвичайно зручний. Я хочу бачити свою акулу, так, щоб вона не бачила мене, а для цього є свій спосіб.
Отже, кімната була порожня, коли Біллі за хвилину ввів туди графа Сильвіуса. Знаменитий мисливець, спортсмен і денді був великим, смуглим чолов’ягою, з грізними чорними вусами, що затуляли жорстокий рот із тонкими губами, і довгим, гачкуватим носом, неначе дзьоб орла. Він був добре одягнений, але його яскрава краватка, блискуча шпилька та дорогі персні справляли неприємний ефект. Коли двері за ним зачинилися, гість оглянув приміщення лютими й одночасно переляканими очима, як той, хто підозрює пастку на кожному кроці.
Він аж сіпнувся, коли побачив безтурботно схилену голову та комір халата, що виступали над спинкою фотеля у вікні. Спершу на його обличчі застигло здивування. Та потім у його чорних очах убивці блиснуло світло жахливої надії. Він іще раз озирнувся, щоб переконатися, що свідків немає, а потім, навшпиньки, піднявши товстого ціпка, підійшов до мовчазної фігури. Він присів і замахнувся для удару, коли з відчинених дверей спальні його привітав холодний і сардонічний голос:
– Не ламайте, графе! Не чіпайте!
Вбивця відступив назад, вираз здивування з’явився на його спантеличеному обличчі. На якусь мить він іще раз підняв опущений ціпок, ніби перекидаючи свою лють зі зображення на оригінал, але в твердому погляді сірих очей і глузливій усмішці детектива було щось, що змусило його руку опуститися.
– Гарна дрібничка, – зауважив Шерлок, підходячи до своєї копії. – Її зробив французький модельєр Таверньє. Він настільки ж майстерно виготовляє воскові вироби, як і ваш приятель Штраубензе пневматичні рушниці.
– Що ви маєте на увазі, сер?
– Покладіть капелюха і ціпок на столик. Дякую! І, будь ласка, сядьте. Не хочете викласти ще й свого револьвера? Ваш візит і справді дуже доречний, бо я хотів поговорити.
Граф скривився та