вина в трактирі, розповідаючи про Африку, де ніколи не бували…
Проте, побувавши власною рудою персоною в країні Дивовижного Минулого, Маша склала свою любов воєдино й прирівняла до запаморочливо простої відповіді:
«Я хотіла жити там. Я завжди хотіла жити там. Не тут…»
Тому, досить було рудій Ізиді нявкнути про новий вояж до XIX століття, як Маша вмить забула про суди й іспити, своє цікаве становище й вкрай несприятливий стан справ – взагалі й у цілому.
– Але, – зробила вона спробу повернути себе до реальності, – я не можу. У нас так мало часу.
І несподівано згадала про особливість подорожей до минулого, яка раніше здавалася неважливою.
Вона не забере багато часу.
Точніше – взагалі не забере часу!
Можна піти в Минуле о 12.00 цього дня й прожити там бодай добу (Чи рік! Чи двадцять п'ять років!) – ти все одно повернешся назад рівно о 12.00. Максимум о 12.15.
– Треба буде засікти… – сказала Маша під ніс. – Пуфику, ти геніальна кішка! В будь-якому разі, якщо я сидітиму тут і розмірковуватиму, це забере значно більше часу. Коротше, якщо мені потрібно посидіти й подумати, логічніше йти й думати туди… Там я можу думати досхочу! Час все одно зупиняється!
Геніальна кицька ліниво понюхала комплімент, що прозвучав на її честь, і, зрозумівши його неїстівність, завалилася спати на Машине фото.
Маша метнулася до Килининої схованки, смикнула шафу-дверцята.
– Так… – її щоки спалахнули рум'янцем. – Що в нас носили 1894 року? Турнюри вже вийшли з моди. Модерн пізніше… Потрібні шубка й шапочка… – (Минулого разу Маша опинилася в Минулому осінньої зими 1884 року в самій сукні й шовкових черевичках – і гріло її лише кохання!) – Чудово!
Скрупульозність «Діви»-Килини не вперше зробила добру справу – весь одяг був помічений бирками, де вказувалися сезон і рік.
– Машо, я щось не зрозумів. – Мир здивовано вивчив несподівану Машу – збуджено-щасливу, з нетерплячими рухами. – Ти куди збираєшся? На карнавал? – вп'явся поглядом він на вміст шафи.
– Тут є й чоловічі речі.
До смугастого «піджака Остапа Бендера» притискалося чоловіче пальто з бобровим коміром.
– Мире, ходи сюди. Підскоч! – вимагала Ковальова. – Там, на антресолях, у капелюшних картонках, напевно є циліндр. Ага, ось і шуба! А ботики? – Зігнувшись, вона полізла під вішалку, але повернулася з півдороги. – Ой! Ключ! Потрібен ключ від готелю «Національ».
– Перший ряд. Двадцять сьомий гачок зверху. – Беладонна, що вилизувала свою білу шубку, відволіклася від своєї благородної справи. – Замок від нього – в третьому ящику знизу. Будівля готелю «Національ» згоріла 41-го.
– Мире, біжи в коридор, – послала Красавицького Маша. – Там шафа, в ній багато ключів.
Закоханий і спантеличений, Мир слухняно попрямував у вказаному йому напрямі й знайшов шафу з відьмацькими мітлами, шафу з чаклунськими банками-склянками і третю – від підлоги до чотириметрової стелі, заповнену тисячею тисяч ключів, що висіли