поглянув на свою руку з перекинутим через неї пальтом. Тряхнув складеним «млинцем» циліндром.
– Я думав, – отетеріло сказав він, – після того, що зі мною сталося, мене неможливо здивувати.
– Після чого? – буркотливо спитала Маша, підштовхуючи кавалера до дверей.
– Після того, як я покохав тебе.
– А-а-а…
Спускаючись сходами з другого готельного поверху, Маша прикрила повіки й старанно прочитала друге закляття.
Увійти до будинку, всередині чи на місці якого повік жило його дореволюційне Минуле, було половиною справи.
Тепер треба вийти з нього в минуле століття.
І якби Маша знала про друге закляття раніше, її життя склалося б дещо інакше.
Але що тепер згадувати…
– Ходімо.
Мир опанував себе й усе ж таки встиг розчинити двері перед дамою.
За дверима було XIX століття!
Зима 1894…
…або 1895 року.
Ясний-яснісінький день.
Пахло Різдвом. Старорежимним, золотаво-сріблястим. Маша відразу відчула запах. Новий рік, його називали до революції святом дитячим, не випереджав, а чемно йшов за днем народження Христа і був десь поруч, за два-три кроки.
На Хрещатику справляли бал солодкі Святки!
Два тижні зимових свят – час, коли керівництво оголошувало неслужбові дні, й усі, навіть невсипущі поліцейські, поринали в святкові розваги.
З 25 грудня по 6 січня – від Різдва до Хрещення – законослухняність киян вражала. Поліцейські дільниці були порожні. На вулиці не було ані п'яних, ані волоцюг. Відзначаючи день народження Христа, розчулена Столиця Віри відкривала жебракам обійми. Їх приймали, зігрівали, влаштовували їм безкоштовні обіди, роздавали одежу й гроші.
«Святки… – спробувала на смак Маша старорежимне слово. – Зараз ніхто й не знає, що це таке».
Ясний день квітнув яскравими плямами – люди несли в руках пакунки з подарунками, іграшки від Кордеса. Маша прилипла очима до пари, що проходила мимо, поза сумнівами – сімейної. Погладила поглядом великий, сповитий у сірий папір пакет, – судячи з форми, традиційного коника-качалку – його ніс батько. Мати сімейства, рум'яна, гладка, в хутряній шапочці, притискала до грудей бонбоньєрку з цукерками.
– І це Хрещатик? – Заскочило Машу питання.
Вона забула про супутника.
Але, виявивши Мира поруч із собою, побачила – навіть він, закоханий, забув про неї, зустрівшись із її Києвом, Києвом, Києвом!
– Так, це Хрещатик, – відрекомендувала головну вулицю Маша, відчуваючи, що її нестримно усміхнені щоки ось-ось луснуть від радості.
Мир дивився на будинки, залишені ним у XXI столітті хвилин п'ять тому.
Шість будівель, які розмістилися між колишнім Бібіковським бульваром і колишньою Фундуклеївською вулицею, були єдиними старими будинками Хрещатика нинішнього.
І єдиними знайомцями, що зустрілися їм тут – 1894 або -5 року.
Проте їх було неможливо пізнати!
№ 42, на розі Хрещатика й Богдана Хмельницького, де проживав центральний гастроном, лише будувався.
№ 44 був непристойно