тримай. Заплети їх в коси і нехай будуть у тебе. Це наш оберіг віднині. Заховаєш?
– Звісно, – з радістю проказала Таня і почала обережно сплітати в дві тугі коси чорних, ледь помережаних сивиною змій.
Поки Фаїна обрізала свої довгі коси і цим самим рятувала свого Проліска, поки він, себто кап-три Михайло Сергійович, переживав за квіти, котрі так і не потрапили до рук його коханої в день її ювілею, на іншому кінці світу, але в усе тій же неосяжній ні серцем, ні розумом країні Рад… Біля вікна, на своїй Ніколіній Горі, стояла жінка. Так, і вона також своєю поетичною натурою відчувала ту енергію припливів і відпливів. Ту саму, що керувала діями Фаїни, допоки вона відтинала собі волосся, відхрещувалась від своїх змій, що були з нею із самого дитинства. Ту саму, що примушувала Михайла Сергійовича безповоротно вирішувати питання з букетом Фаїні, допоки його підводний човен, згідно бойовій тривозі, пеленгував корабель-супротивник…
Однак, ця п’ятидесятидев’ятирічна панянка, вже не тішила себе думкою про можливість нового щастя. Вона була занадто мудрою для цього. Та й діти…
А ось у чоловіка цієї жінки, що був на десять років молодшим за неї, була нова коханка. Наталя Петрівна це відчувала нутром безпомилково, стовідсотково. Чи вона переживала? Ні. Вона вже звикла. Сергій Володимирович не шукав собі нового кохання. Натомість він шукав пригод на свою дупу. І ті коханки, більшого і меншого калібру (але, зазвичай, меншого, бо на Михалкова, позаяк і автора державного гімну, що було ледь не єдиною його заслугою, жінки з великої літери не велися), з’являлись постійно. Сергій Володимирович відверто нудився. Нудився на Ніколіній Горі, де не існувало всієї тієї, такої принадної для нього мішури столиці. Нудився з жінкою, котра воліла жити в селі, ростити на своїх грядках різну городину і навіть самотужки випікати хліб, не те що ткати постільну білизну… Нудився з непростою, неоднозначною жінкою, котра після порання на городі пила шампанське, а йому б горілку і пісні угарні, п’яні, і щоб груди чиїсь великі (а головне – молоді, пружні) мацати, нюхати чийсь плебейський піт, ледь прикритий «Красной Москвой»[19], як дешевою вуалькою, зривати з нових тілес труси і дешеві хабешні колготи… Він саме такого хотів і жадав. Головне, аби потім повертатись в такий пригожий та інтелігентський затишний дім. Повністю зітканий по атомах, по молекулах нею, Наталею Петрівною. Повертатися до неї, дружини-інтелігентки, поліглотки, поетеси і просто красуні, котру він ненавидів і поважав водночас. До тієї, що народила йому двох синів і ті вже виросли. А тепер що ж… Безповоротність часу. Та й раніше, якщо відразу чогось не було, то тепер й поготів… нічого не буде. І Кончаловська знала це.
Наталя Петрівна, загадково всміхаючись, дивилась на великого, жовтого, немов вагітного, місяця. Ні, в неї, як у Фаїни, не виникало запитання, чи місяць може бути аж таким вагітним у своїй повні. Бо Наталя Петрівна росла в середовищі давньогрецьких міфів, французької літератури і батьківської художницької містики. Бо Наталя Петрівна була лабільною і трансформаційною