за собою такого, – роздратовано від власних же емоцій і тому сухо зауважив капітан.
– Ладно, тримай, – Іванич тицьнув до рук кап-три тонку сіру картонну теку. – Сам був колись таким. Ще з першою дружиною…
– Щиро дякую. Там же нема нічого такого?..
– Абсолютна нецікава біографія, – запевнив помічник коменданта і втомлено знизав плечима. – Та й вона старша за тебе на два роки. Це так, для загальної інформації.
– Буває, – усміхнувся капітан і хотів додати: – А твоїй дружині скільки років? – Однак вчасно прикусив язика.
– Що ж, ну якщо так… – сонний Іванич знову знизав плечима і повернувся до виходу. Потім таки не витримав: – Нє, ти серйозно? Аж настільки?
– До баротравм.
Михайло розпрощався з товаришем, потім сів на дивані і з хвилюванням почав роздивлятись чорно-білу світлину журналістки, котру було зроблено на пропуск до бази. Її портрет. З того на капітана в упор дивились добрі променисті очі, а вперті вилиці і трохи набурмосені брови вказували на надійність і чесність. «Я буду захищати тебе», – раптом промайнуло в голові Михайла і він вперто стис зі щелепи. Потім розкрив сірий папірець, помережаний друкарським чорнилом.
Дата народження – 5 липня 1922 року. Київ. Закінчила київський університет імені Шевченка екстерном в 1950 році. «Чому так пізно? А, ну да… Війна…» Ніколи не була одружена. «Хм, ніколи?..» Батьки померли. Живе з котом. Статті… Багато статей. «Купається в роботі і нею ж закусує на десерт. Будемо ламати згубні звички», – рішуче подумав кап-три. Не палить, не п’є. За кордон не виїжджала. «Сухо, коротко, по ділу. Мені підходить, – констатував кап-три. – То значить, кажеш, з чоловіком по телефону будеш теревенити всю ніч, моя дівчинко?». Михайло підійшов до вікна і подивився на освітлене готельне вікно. В ньому на підвіконні сиділа тонка поетична жіноча фігура і заплетала собі косу, немов Альонушка з картини Васнєцова в Третьяковці.
Михайло гарячково потер вилиці: «Піти до неї? Привітати із запізненням, адже тиждень тому було Восьме березня. Точно! З цукерками і трав’яною настоянкою і зізнатись, що я її кохаю. Ні, з цукерками і коньяком. Який ідіот тащить коханій трав’яну настоянку, вона ж не Іванич? Хоча ні… Я ж читав ОС[17], вона не вживає. Та й як я отак завалюсь до неї зі своїми почуттями? Дурень. Повний телепень…»
Він ще кілька разів пройшовся туди-сюди по вітальні своєї квартири офіцерського ДОСу і вирішив натомість піти в кают-компанію порадитись з жінкою, котру до сьогодні вважав своїм єдиним коханням на все життя.
Зазвичай тут грали в шахи. Ну, окрім вечерь у вибірковій компанії офіцерів і командирів БЧ, звісно. Михайло подумки сам до себе усміхнувся. В кают-компанії він почувався так спокійно, немов в батьківській квартирі на Подолі, в котрій не був ще з п’ятдесят дев’ятого. Власне, з того самого часу, як його прописку, згідно в флотськими правилами, було змінено на аналогічну з пропискою їхньої субмарини. Себто – Сєвєродвінськ.
Михайло