Іванич відсьорбнув настоянки і погладив обережно узор з випуклих анютиних о́чок на піалці. – А знаєш, мені віддали на Лонцького її особисті речі. Перед розстрілом вона вишивала анютині о́чки гладдю. Це були її улюблені квіти.
Це була їхня перша відверта розмова. До дрижаків. А потім були ще і ще… І, поки ці двоє гаяли безмежно довгі вечори поблизу Північного кола, ті розмови ставали все більш карколомними. Зокрема, згодом Іванич полюбив розповідати про навики та вміння офіцерів-одинаків СМЕРШу в рукопашному бою та використання особистої зброї, а саме пістолетів та револьверів під час пошукової діяльності. Іванич зазначав, хитро жмурячись, що автомати в тих були не в ходу – ніде було сховати під одягом, немов брудну совість.
У вікні на третьому поверсі готелю горіло світло. Михайло знав, що в будівлі навпроти перебуває наразі тільки вона, Фаїна Вікторівна, а значить, то вона досі не спить.
Інших гостей в готелі не було. З кінця минулого року в них гостей на базі взагалі не було. А самі визначні, високе начальство з інспекцією, тут квартирувалися ще наприкінці жовтня 1960 року. Тоді як раз тривали навчання «Корал» і їхня підводка двічі успішно здійснила постріл торпедою Т-5 з ядерною боєголовкою поблизу архіпелагу Нова Земля в Баренцевому морі.
Саме тоді тут з’явились товстопузі і пихаті столичні штабні з лискучими чорними портфелями. Щулились мерзлякувато від пронизливого далекосхідного вітру. Розслаблялись лише в клубі, в котрому з нагоди приїзду високого начальства щовечора крутили фільми і влаштовували танці, та в своєму готелі. Тієї осені всі готельні вікна мерехтіли світлом люстр і торшерів, а за фіранками їхніх номерів постійно сновигали туди-сюди вальяжні, немов набиті ватою іграшкові фігури. Тоді за тими вікнами можна було спостерігати з ДОСа, немов за кіноекраном. Відслідковувати їхні пересування, робити висновки.
Михайло тоді напевне вже знав, що в одного з офіцерів організаційно-планового відділу штабу Північного флоту, прізвище якого вже давно вивітрилось з його голови, простатит – він щопівгодини ходив до туалету, а потім лягав в ліжко, вимикав світло і знову все повторювалось з лякаючою регулярністю приреченості.
Інший, котрий відповідав за контроль застосування спецзброї на підводних човнах, вічно ходив туди-сюди і чухав своє чимале барильце. Регулярно підходив до холодильника і діставав звідти пляшку за пляшкою. Кап-три здогадувався, що то було пиво.
Інший, Рассохо Анатолій Іванович, заступник керівника їхніх навчань, щопівгодини від опівночі підходив до свого вікна, привідчиняв щільно зашторені портьєри, і тонкий дим цигарки починав витись в сизе, сіріюче сходом сонця на горизонті небо. Михайло Сергійович знав, що він усю ніч пише документи, робить якісь звіти. Працює. І той знав, напевно відчував якимось шостим чуттям, що за ним спостерігають. Однак, звісно, командира п’ятої БЧ не бачив, не міг бачити, бо той дивився на його вікно зі своєї нічної темряви з повністю вимкненим світлом. І якби не здатність кап-три бачити в суцільній темряві, то, можна було б припустити, що