залишився, бо це рушійна сила виживання. І одним з найпотужніших видів цього страху залишилось занурення на глибину. В підводних човнах, звісно, циркулював кисень. І хлопці всі були готові, навчені… такі, що пройшли і вогонь, і воду, і мідні труби. Однак цей страх іноді з’являвся нізвідки і неприємно лоскотав у грудях. А інколи – холодним потом обливав вночі. Але бувало й так – він з’являвся раптово і вже назавжди. В самих сильних і розумних, дотепних і безстрашних. І тоді вже нічого не поробиш – треба було вигрібати зі страхітливості темряви і байдужості холоду вод на берег. На сушу. Таку зрозумілу і прийнятну для людської психіки. Випливти, видряпатись, виповзти на берег. Стати на чотири лапи, поглибше зануритись кігтями в пісок, відчути його тепло на дотик… Вп’ястися в землю всіма двадцятьма цівками пальців, прикипіти до неї і жадати її примарного захисту. Предковічне бажання. Еволюція від риб до ссавців.
Навчання по зануренню проходили ще на першому курсі морського училища. Вони були основним випробуванням, що визначало подальшу спеціалізацію: здатен чи ні? До того, звісно, перевіряли барофункцію вуха в барокамері (то з функціоналу) і проводили психологічні тести (чого даремно травмувати нездатного апріорі?). А потім – глибоководне занурення. І ті з матросів, котрі не зуміли побороти свій страх під час занурення, потім вигрібали. Їх не списували, звісно, однак, піддавали певному остракізму. Вони працювали на березі. Їх переводили на плавсклад спеціалістами, конюхами гівно черпати на камбуз.
– Це називається аварійне залишення підводного човна через торпедний апарат, або рубку управління. Головний наш іспит, так би мовити. Глибоководне приводнення – як головний іспит по визначенню спеціальності. Найважливіший, – схвильовано надиктовував журналістці капітан третього рангу в своєму лискучому, випрасуваному кителі і потроху відчував, що вже починається його персональне занурення до баротравм. Кудись туди, де він ще й не був і навіть не наважувався про такі далі мріяти.
Він зі здивуванням дивився на неї. Журналістка, яка ще нічого не розуміла, до слова – як і він сам, точними, вивіреними рухами дістала з сумочки блокнот і обгризений олівець:
– Дякую, що так щиро розповідаєте мені про найсокровенніше, Михайло Сергійовичу. Коли мені редакція доручила важливу місію – взяти у вас інтерв’ю, я навіть не могла сподіватися, що це буде настільки цікаво. І у вас тут дуже… колоритно. Журналістка ще хотіла було додати: «Я приїхала зі самого Києва, аби його взяти», але промовчала. Бо, по-перше, не любила нагнітати, по-друге, коли побачила капітана, відразу зрозуміла, що такому не лестять і враження на нього інформація про дві тисячі кілометрів, котрі вона подолала, аби зустрітися з ним, не справить.
Його очі, бездонні, глибокі, немов води світового океану, уважно слідкували, як вона швидко, професійно щось занотовує до свого блокнота. Вона була старшою за нього на кілька років, про що навіть не здогадувалась, бо він володів природженою харизмою