слухати, вже майже точно була впевнена, що капітан самотній, однак, також чудово усвідомлювала природу його роботи. Тому вона не роздумуючи відповіла:
– Ввечері я сподіваюсь мати довготривалу телефонну розмову зі своїм чоловіком.
Капітан на цю ремарку нічого не відказав, лише пильно подивився їй у вічі і про себе подумав: «Яку ще телефонну розмову? У нас база закрита. Єдиний зв’язок тут – це військовий. Ну може вона ще не знає…».
Вже пізніше, в номері свого готелю, коли прослуховувала записану на диктофон розмову, Фаїна розмірковувала: «Чому я так йому відповіла? Адже він сподобався мені…».
В номері готелю, що був розташований на території військової частини, було якось зимно, незатишно, хоча надворі несміливо починалась рання весна. Журналістка подивилася на стіни в якихось веселих шпалерах з дрібними квіточками і подумала, що вдома в неї так само незатишно, а значить… значить немає сенсу, себто різниці, але й сенсу також, в тому, де саме вона засинає і прокидається: тут чи там, в квартирці на Куренівці. Зітхнула. Потягнулась, як кішка, і ось так, сидячи біля вікна, замислилась. Про себе, своє життя і до чого це все іде. «Отже, Фаїно, за три місяці, два тижні і сім днів тобі виповниться сорок. Тобто ти навіть вже не жінка бальзаківського віку. Ти ще могла думати про себе, як про тридцятип’ятирічну, рік тому, ну максимум зараз, однак вхідні дані змінюються. Вони постійно змінюються, і час мчить. А отже, тобі пора вже змиритись. Та й ти, еге ж, не сильно переживаєш. Так?» – запитала сама в себе журналістка, поки дивилась довго, не змигуючи, у відчинене вікно на Біле море. Сама незчулася, як вечірник плавно перейшов в ніч і місяць з’явився на сіріючому небосхилі. «Ну ось чого ти сьогодні? Ну чого?» – запиталася сама в себе, допоки час невловимо збігав поміж пальцями. Потім таки встала з підвіконня, розім’яла пальці рук і всілася до свого диктофона надиктовувати статтю. Це те, що вона добре вміла робити і робила. Газета відволікала від дурних думок, і тільки вони з’являлися, Фаїна Вікторівна починала остервеніло працювати. Бралася за будь-яку роботу, аби тільки не думати ні про що зайве. Себто таке, що змінити було їй не під силу. Майже сорокарічна, бездітна і самотня корінна киянка – Фаїна Вікторівна, яка жила в квартирці батьків після їхньої смерті і писала свої статейки в газету.
Розділ четвертий
Баротравма
«Ну що ж… Ось воно. Почалось. Її очі… То які будуть оперативні заходи, кап-три?» – з гучними поштовхами серця десь в скронях гарячково думав Михайло Сергійович, аналізуючи свої відчуття до Фаїни Вікторівни, поки пив настоянку з пахучого чебрецю і лимонника. Ніч заглядала у вікно кухні його самотньої квартири в офіцерському ДОСі[13]. Тут було затишно і тепло від паруючого в кастрюльці трав’яного збору (командир БЧ виключно так заварював той задля використання як всередину, так і ззовні) та фікусу. Цього небораку Михайло Сергійович таскав за собою з бази на базу, з однієї дислокації на іншу, з одного військового містечка, що було розбито