фотографуватимуть. Вдягнеш парадну форму. Покажи їй саму рівненьку, лискучу гладінь.
– Та то зрозуміло…
За розмовою Михайло Сергійович не встиг сповна насолодитись французьким блюдом, бо так і не навчився їсти і говорити одночасно. Насолоджувався кожним шматком, обережно пережовував, не поспішав. Дивився уважно вусібіч, слухав, усміхався, реагував. Зрештою, капітан човна побебрався ще трохи в своїй тарілці і відклав прибори. Вечерю офіційно було закінчено.
Михайло Сергійович поклав виделку з настромленим чималим кусником риб’ячого м’яса на тарілку, так і не донісши її до рота. Годинник біля світлини хресної показував пів на дев’яту. Мало бути ще вечірнє підведення підсумків і постановка завдань. І все на сьогодні. Відбій. Сталість режиму. Система. Вдихнути – видихнути…
Чомусь згадалось, як на своєму першому курсі (котрий для нього став і останнім), перед відправленням на фронт, в Нахімовському він всю ніч не спав. Вранці мали б проходити перші навчання з аквалангами, що мали б підтвердити омріяну ним кваліфікацію підводника-водолаза, однак ті так і не відбулися. Бо того погожого ранку на плаці по гучномовцю голосно повідомили про початок війни і він мав їхати. Власне, як і всі інші хлопці. Тоді випускникам перших наборів Чорноморського вищого військово-морського училища поспіхом присвоювали звання. Комусь, хто був тридцять восьмого року вступу, пощастило відразу достроково отримати звання лейтенанта, а ті хлопці, що поступили тридцять дев’ятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, сорокового – старшин. Курсантам п’ятого набору – сорок першого року, – і Михайлу Сергійовичу серед них, взагалі не пощастило – їм судилося стати лише «старшинами 1-ої статті».
І він не був упевнений, що хтось із них дослужився до наступного звання. Подейкували, більша частина тих випускників загинула у боях. Достеменно відомо, що всього було випущено 1794 особи. І всі вони відразу їхали на передову, на фронт.
Він згадав той день і плац училища. Як ластівки ширяли низько над їхніми головами в синьому небі…
Він вірив в свою інтуїцію, і ту безсонну ніч пояснював саме нею. Бо інших причин не спати в нього не було. Завжди спав як убитий. Хоча ні, не так. Цю фразу забобонно про себе не вживав. Як кінь, як морський котик, як… військовий.
Доля складалася професійна, не особиста якась. Та й долю подумки називав не інакше, як кар’єрою. Дружиною і дітьми так і не обзавівся. Складно було навіть уявити себе одруженим, щасливим чоловіком, коли відрядження за відрядженням, занурення за зануренням. Та й таке…
Всі його колишні однокурсники знайшли собі пару. Хтось назавжди, а хтось, як вже й третю дружину поміняв. Однак, вже спробував, занурився в цей каламутний потік. А він…
Іноді навіть заздрив своєму побратиму, Леоніду Івановичу. Той ще в Київському котлі[10] втратив кінцівку – і нічого. І дружина, і діти… Думав, як примхливо складається доля. Він – функціональний, так би мовити, високий красивий блондин, третього рангу[11].