і вказав дорогу новітній науці, уславився двозначним фантастом, підозрілим мрійником; і ніхто не завдавав собі зайвого клопоту перевірити, скільки істотних, світового значення перспектив виникло з його помилок і давно вже подоланих крайнощів. Трагедія Месмера в тому, що він прийшов занадто рано і занадто пізно. Епоха, коли він виступив, саме тому, що вона так величаво пишалася розумом, повністю позбавлена будь-якої інтуїції: це (знову за Шопенгауером) – надрозумна епоха просвітництва. За темною свідомістю побожного середньовіччя, що жило в неясних сподіваннях, з’явилася поверхова свідомість енциклопедистів[23], цих усезнайок – так точно за змістом слід було б перекласти це слово – грубоматеріалістична диктатура Гольбахів[24], Ламетрі[25], Кондільяків[26], якій всесвіт уявлявся цікавим, але механізмом, який потребує покращення, а людина – всього лише курйозним мислячим автоматом. Повні самовдоволення, бо вони вже не спалювали відьом, визнали добру стару Біблію нехитрою дитячою казкою й вирвали у Господа Бога блискавку за допомогою громовідводу[27] Франкліна, – ці просвітителі (і їх убогі німецькі послідовники) оголосили безглуздими вигадками все, чого не можна схопити пінцетом і вивести із потрійного правила, вимітаючи таким чином разом з марновірством навіть найменше зернятко містики з прозорого, як скло (і, як скло, ламкого), всесвіту свого філософського словника. Те, чого не можна було проаналізувати за допомогою математики, вони у своїй жвавій зарозумілості визнали примарним, а те, чого не можна осягнути органами почуттів, не тільки нікчемним, а й просто неіснуючим.
У таку сміливу, неблагочестиву епоху, яка боготворить лише свій власний, сповнений самовдоволення розум, з’явилася несподівано людина, яка стверджує, що наш всесвіт аж ніяк не пустий, бездушний простір, не байдуже мертве ніщо навколо людини, що він невпинно пронизується невидимими, невловимими і лише внутрішньо відчутними хвилями, таємничими струмами й напругами, які у тривалій передачі зіштовхуються один з одним і один одного оживляють, як одна душа іншу, як ідея – ідею. Невловимий і поки що безіменний, рівнозначний, можливо, тій силі, що випромінюється від зірки до зірки і в місячну ніч піднімає сомнамбул, цей невідомий флюїд, світова матерія, здатна, будучи переданою від людини до людини, створити радикальні зміни в душевних і тілесних хворобах і відновити таким чином ту вищу гармонію, яку ми називаємо здоров’ям. Де джерело цієї початкової сили, яке її справжнє ім’я, її справжня сутність, він, Франц Антон Месмер, не може сказати точно; поки що він за аналогією іменує цю дієву матерію магнетизмом. Але нехай випробують, – просить він академії, наполягає він перед професорами, – яку чудову дію викликає цей спосіб при звичайному погладжуванні кінчиками пальців; нехай без усякої упередженості познайомляться нарешті з усіма цими болючими кризами, загадковими станами, дивовижними одужуваннями, які він чинить при розладі нервів лише шляхом магнетичного впливу (тепер ми говоримо: навіювання). Але академічно-професорська освіченість наполегливо чинить спротив