переломи, він витягує жовтуху, водянку, як я неодноразово переконався на практиці, але немає потреби розжовувати все це невігласам». Наша сучасна медицина зазвичай не надто серйозно поставиться до цих приголомшуючих повідомлень; але те, що сказав одного разу Парацельс, є для його школи й два століття потому одкровенням і законом. І ось його учні поряд з іншим зіллям із парацельсівської чарівної кухні шанобливо вирощують і плекають його вчення про цілющу силу магніту. Його учень Гельмонт, а після нього Гокленіус, який опублікував у 1608 році цілий підручник «Трактат про магнетичне лікування ран», пристрасно відстоюють, спираючись на авторитет Парацельса, органічну силу зцілення магнітом; таким чином, поряд із офіційною медициною пробивають собі дорогу в часі, як підземні течії, і магнетичні методи лікування. Будь-ким із цих безіменних першопроходців особливих шляхів, ким-небудь із забутих прихильників симпатичного лікування і був, імовірно, запропонований мандрівниці-іноземці той магніт.
Єзуїт Телль, до якого звернувся проїжджий пацієнт, – астроном, а не лікар. Йому не важливо, чи спричиняє магніт цілющу дію при різких болях у шлунку чи ні, його справа – тільки виготовити магніт відповідної форми. Цей свій борг він і виконує. І в той же час він повідомляє своєму другові, вченому докторові Месмеру, про своєрідний випадок. І ось Месмер, завжди ласий до нового, завжди готовий пізнати і випробувати нові методи в науці, просить друга тримати його в курсі результатів лікування. Ледь почувши, що різі в шлунку хворої зовсім припинилися, він наносить пацієнтці візит і дивується швидкому полегшенню, яке відбулося після накладення магніту. Метод його зацікавлює. Негайно ж він вирішує випробувати його. Він доручає Теллю виготовити для себе кілька магнітів подібної ж форми і робить ряд дослідів із іншими пацієнтами, накладаючи підковоподібний намагнічений шматок заліза то на шию, то на серце, але щоразу на хвору частину тіла. І дивна річ, у деяких випадках він на свій власний подив досягає успіху в лікуванні, абсолютно несподіваного, випадкового, особливо у якоїсь дівчини Естерлін[41], яку він вилікував таким чином від судом, і в професора математики Бауера.
Нехитрий лікар відразу широко розкрив би рота й почав хвалитися, що знайшов новий талісман здоров’я – магніт. Справа здається такою ясною, такою простою, слід тільки при судомах й епілептичних припадках вчасно накласти хворому на тіло чарівну підкову, не питаючи, як і чому, – і диво зцілення відбувається. Але Франц Антон Месмер – лікар, людина науки, син нової епохи, який мислить категоріями причинно-наслідкових зв’язків. Його не задовольняє встановлене на око становище, що магніт в цілому ряді випадків допоміг його пацієнтам майже чарівним чином; як серйозний, мислячий лікар саме тому, що не вірить в чудеса, він бажає пояснити собі й іншим, чому цей таємничий мінерал робить такі дива. Після досліду у нього в руках тільки одна підказка для розгадки: багаторазовий цілющий ефект