кроком, так й у своїх дослідженнях іде він повільно й упевнено від одного спостереження до іншого, повільно, але непохитно. Він мислить не сліпучими чи блискучими спалахами, але обережними, у подальшому незаперечними твердженнями, і жодне протиріччя, жодне засмучення не порушать його спокою. У цьому спокої, у цій непохитності, у цьому великому й наполегливому терпінні й полягає власне геній Месмера. І тільки завдяки його надзвичайно скромній витримці, його ввічливій, не сповненій честолюбства манері пояснюється той історичний курйоз, що людина, яка користується у Відні одночасно і авторитетом, і багатством, має тільки друзів і жодного ворога. Повсюди звеличують його знання, його невибагливий, симпатичний характер, щедру руку і щедрий розум: його душа, як і його відкриття, проста, благотворна й піднесена. Навіть його колеги, віденські лікарі, цінують Франца Антона Месмера як чудового медика, правда, лише до того моменту, коли він, набравшись сміливості, піде власним шляхом і без схвалення факультету зробить відкриття світового значення. Тоді загальним симпатіям раптом настане край і почнеться боротьба не на життя, а на смерть.
Іскра, яка запалює
Улітку 1774 року якийсь знатний іноземець проїжджає з дружиною через Відень; дружина, яка раптово відчула різі в шлунку, звертається до відомого астронома, єзуїтського патера Максиміліана Гелла з проханням приготувати для неї з метою лікування магніт у зручному для користуванні вигляді, який вона могла б покласти собі на живіт. Бо ту обставину, що магніту властива особлива цілюща сила – дещо дивне для нас припущення – вважали в магічній і симпатичній медицині колишньої пори справою безперечною. Ще в старовину проявляли постійний інтерес до своєрідної «поведінки» магніта. Парацельс називає його згодом «монархом усіляких таємниць», – бо цей відщепенець серед неорганічної природи виявляє зовсім особливу властивість. У той час як свинець і мідь, срібло, золото, олово й звичайне, так би мовити, залізо не мали власного буття, підкоряються силі тяжіння, цей один і єдиний елемент виявляє якусь натхненність, самостійну активність. Магніт владно притягує до себе інше, мертве залізо, він, як єдиний суб’єкт серед суцільного оточення об’єктів, здатний виражати щось подібне до особистої волі, і його владна звичка мимоволі викликає припущення, що він підпорядковується іншим, не земним (можливо, астральним) законам світобудови. Водій кораблів і наставник тих, хто втратив дорогу, він, будучи насаджений на вістрі, безпомилково звертає свій залізний перст до полюса, і дійсно здається, що в межах земного світу він зберіг спогад про своє метеорологічне походження. Такі особливості одного-єдиного металу повинні були, природно, надати свого магічного впливу, перш за все, на класичну натурфілософію. Оскільки розум людський незмінно схильний мислити аналогіями, то лікарі середньовіччя приписують магніту симпатичну силу. Протягом століття займаються вони випробуваннями: чи не може він притягувати до себе, на кшталт залізної