з рідними вже не було сенсу. Тож, дочекавшись вихідного, Тамара наважилася поїхати до бабусі, розповісти їй про свою біду й попросити поради. Від сорому хотілося кричати, плакати й безслідно зникнути… Дикий біль розпачу розпирав груди, ятрив серце, ніби запитуючи, чому саме з нею це трапилося. Відповіді не було… З дитинства мріяла жити праведним життям, не ловити на собі, як її мати, осудливих поглядів сусідів та знайомих. Хотіла створити міцну сім’ю й ніколи не відпускати від себе маленьких дітей, як це вчинили з нею. Не думала, що один легковажний учинок може впустити в серце порожнечу, розтоптати мрії. Образливо, що не пізнала хоч миттєвого щастя, про яке могла колись згадати. Настала сіра буденність, від якої черствіють душа й тіло.
Звечора знялася хуртовина. Клієнтів у барі поменшало, і Тамара відпросилася з роботи на кілька годин раніше, щоби встигнути на останній автобус до свого містечка. Ідучи малолюдною вулицею до зупинки, почала хвилюватися. Нормальні люди поспішають до теплих домівок, а їй не сидиться, не спиться і сумні думки з розуму зводять. Знала наперед, що ні мати, ні бабуся не погладять її по голові, а почнуть дорікати: «Я ж тобі казала…» Хіба вона сама того не знала, що чоловікам не можна довіряти? Знала. Не думала, що можна завагітніти з першого разу… А мала б, адже тепер є багато способів захисту. Як виправдовуватися перед бабусею, у якої застаріле сприйняття стосунків між чоловіком і жінкою? Тамарі ніхто не розповідав про давній сімейний конфлікт, тож вона досі думала, що її бабуся майже свята.
На щастя, невдовзі підійшов комфортабельний автобус, у якому можна було не тільки зігрітись, а й заплющити очі, притулившись до вікна, щоб ніхто не заважав жаліти себе. Шкодувала, що, крім Діани, у неї нема справжніх подруг, з якими могла поділитися й попросити поради. Тепло й погойдування на нерівній дорозі та переметах заколисали дівчину. Пробудилася від гучного нагадування водія:
– Кінцева зупинка! Дівчино, спати будете вдома! – смикнув він за рукав.
Тамара миттю підхопилась і, вибачаючись, вийшла з автобуса. Колючий сніг сипонув у розпашіле обличчя, крижаний вітер зривав шапку й змусив натягнути капюшона на голову. Рідне містечко спало. Обминаючи замети, поспішила на свою вулицю. До свого будинку завжди ходила короткою стежкою, що проходила через дитячий майданчик. Не зрадила давньої звички й тепер. Попереду йшов запізнілий мешканець і, ставши на прикриту снігом щорічну ковзанку, послизнувся і впав. Не шкодуючи лайливих слів, намагався підвестися – марно. Тамарі ця картинка здалася дуже знайомою… Якусь мить вагалася, чи підійти, та щось стримувало. «Дитина ж в утробі!» – майнула думка. Вона застерігає маму від необачних дій, які можуть зашкодити їй. Але й пройти мимо не змогла. Підійшла ближче й запитала:
– Встанете самі чи покликати когось на допомогу?
– Ще чого! Я ж не п’яний. Знав, що тут ковзанка, і забув. Старію… – виправдовувався чоловік, але, засоромившись, зібрався із силами й звівся на ноги. – А якби ще щось зламав, то й замерзнути до ранку можна. – Ви, здається, внучка тьоті Маші?
– Ви не помилилися, –