зателефоную їй і покличу додому. Мені треба Томку прилаштувати, щоб була в надійних руках, – не приховувала свого інтересу в примиренні батьків Ольга.
– Сама чим займатимешся? – поцікавився батько.
– Не хвилюйся. На шиї у вас сидіти не буду. Світ клином на Максику не зійшовся, то повернуся до столиці й там намагатимуся влаштувати своє життя.
– Свого помешкання у вас, як я зрозумів, не було?
– Тобі радянська влада дала безкоштовно, а тепер можна купити самому або отримати в спадок від батьків. Сама ще не заробила, і навряд чи це скоро станеться, а ви комунальні послуги не в змозі оплачувати, то що вже говорити про вагомий подарунок. Я не в претензії до вас, бо в такому стані більшість українців. Допоможіть Томку на ноги поставити, а собі якось дам раду сама, – попросили Ольга щиро.
Вона не виправдовувалась і просила лише не втручатись у її життя.
Через тиждень повернулася Маша. Сім років розлуки не особливо позначилися на її зовнішності, лише зморшки біля очей стали глибшими. Почуття провини одне перед одним мали обоє, але воно скоро минуло. Дружина перебрала обов’язки з виховання внучки на себе, і в домі відновилися відносний затишок і спокій.
Ольга поїхала в столицю, телефонувала зрідка й ще рідше переводила для дитини незначну суму грошей.
Перші кроки в життя
Минуло більше десяти непростих років. Влада в країні змінювалась, як примхлива осіння погода. Тішимося тимчасовим потеплінням, але добре розуміємо, що йде до зими. Старші люди вже давно втратили надію на покращення життя сьогодні, а молодші билися, мов риба об лід, набиваючи ґулі й накопичуючи лише розчарування.
Дідусь із бабусею тішилися внучкою, що вже стала на порі, і переживали, щоб не пішла стопами матері. Не пам’ятали, як виглядав Максик, батько Тамари, але тепер бачили, що вона успадкувала його продовгувате обличчя, на якому підліткові прищі залишали синюшні плями. Не допомагали різні креми, які мати привозила з Києва, і дівчина комплексувала через ту ваду обличчя. Уже з десятого класу користалася косметикою, на яку витрачали чималі кошти. Високий зріст її не лякав, бо нині стрункі довгоногі дівчата в моді, казала вона.
– Важко буде хлопця до себе підібрати, – бідкалася бабуся. – Не бери прикладу з матері й не поспішай заміж. Спочатку здобудь якусь професію, щоб на шматок хліба змогла сама заробити.
– Не смішіть мене! Он наші сусідки з дипломами про вищу освіту на ринку торгують. Не розумію, навіщо було витягувати з батьків усі гроші на оплату навчання. Для жінки головне – вдало заміж вийти! – відмахувалася Тамара від бабусі, як від набридливої мухи.
– Воно то так, але хлопці також не ликом шиті, хочуть одружитися з вигодою, щоб і гарна, і розумна, і з машиною… – переконувала бабуся.
– На жаль, ми до таких не належимо… Он мама досі шукає багатого принца…
– Твоїй мамі треба бути трохи скромнішою й не надто вимогливою до інших. Мене мама вчила так: «Тяни ножки по одежке». Тобі також раджу не накреслювати нездійсненних планів,