зло, мимо проїхав якийсь навіжений і бризками з-під коліс обляпав їй ноги. «Дебіл!» – кинула навздогін, але не зупинилася. Надіялася, що клієнтів ще не буде й вона матиме час привести себе у відповідний вигляд. Злість посилилася, коли побачила при вході власницю «Ластівки», яка поглядала на годинник, що висів на одній зі стін. Офіціантка опустила винувато голову й, привітавшись, мала намір пройти мимо. Надія Ігорівна зміряла її критичним поглядом і, побачивши на спідниці свіжі брудні плями, скипіла:
– Де це тебе так товкли зранку?
– Чому відразу товкли? Якийсь покидьок улаштував ралі серед міста… Зараз я швиденько помиюся, – пояснила Тамара і, ніяковіючи, прошмигнула в роздягальню.
– Поспіши, бо вже клієнти чекають, – невдоволено кинула власниця бару навздогін і підійшла до стійки. – Зроби, Вітю, мені міцну каву з коньячком і принеси в кабінет.
Бармен схопився, мов ошпарений, бо апарата ще навіть не вмикав, а їй уже подавай. Насипав у турку кави, залив кип’ятком і поставив на гарячу плитку на кухні. Поки відкорковував коньяк, кава мало не втекла. Від думки, що довелось би ще одну заварювати, у Віталія затремтіли руки. Усі працівники боялися крику власниці, бо тоді був би весь день зіпсований. Між собою вони прозвали її Вовчицею через те, що вона часто їздила на концерти Олега Винника й не приховувала свого захоплення ним. Після кожної такої поїздки в барі кілька днів не з’являлась і працівники мали перепочинок.
Віталій не став додавати коньяк, а зі скибками лимона поставив пляшку поруч з кавою. Надіявся, що після чарки Вовчиця подобрішає і не стане прискіпуватися до співробітників. Таке вже траплялося не раз, і він трохи навчився вловлювати поганий настрій своєї роботодавиці, знав, і чим його покращити.
Тамара хутко переодяглася, на ходу почепила на груди бейджик з ім’ям і поглядом охопила зал.
– Не бачу клієнтів, про яких бідкалася Вовчиця, – тихо мовила, озираючись. Знала, що та може вигулькнути тоді, коли її найменше чекаєш.
– Проходив мимо заклопотаний наш давній клієнт, то вона гадала, що, може, захоче похмелитися чи випити кави, – повідав Віталій. – Я б його сам обслужив, але ж вона мусила до тебе за щось учепитися. Не звертай уваги й берися до роботи!
– Мені теж не завадило б чимось заспокоїти нерви, – мовила Тамара й зиркнула в бік кабінету.
– Почекай. Вона зараз піде, а ми вип’ємо кави… – усміхнувся Віталій.
Ще годину в них пануватиме затишшя, а в обід почнеться рух, і тоді не буде часу на теревені. Колектив бару невеликий, і про кожного працівника тут знали все. Те, що кожен розповідав про себе, і те, про що навіть не здогадувався. Світ ніби великий, але завжди звужується навколо однієї людини. Як би не намагався жити осібно й ні з ким не ділитися своїм болем чи радістю, довго витримати не можеш. Тому найближчими людьми, з ким можна поділитися, стають ті, з якими пліч-о-пліч довго працюєш і переживаєш різні ситуації.
– Діана на котру годину виходить? – запитав бармен.
– Коли